Ольга Леміч (Рівненщина)

ГІМН РОДУ ЛИМИЧ – 2000

Єднайся, родино, по всій Україні,
Єднаймося, сестри і браття!
У єдності доля і слава, і воля,
У єдності сила й завзяття.



Збираймося разом, розкидані часом,
Хай Бог нам усім допоможе.
Хай кожна людина у нашій родині
Із родом зустрітися зможе.



Від Сяну до Дону із рідного дому Нас доля у світ виганяла,
Тепер всю родину — від батька до сина —
В час добрий навік об'єднала.



Ми — частка народу, ми славного роду,
І скажем своїм поколінням,
Щоб всі пам'ятали і внукам казали,
З якого ми роду-коріння.



Біду подолаєм і щастя зазнаєм,
Ми Лимичі — дружна родина.
Єднаймося, люде, тоді у нас буде
Міцна і багата країна!



2000

ГІМН РОДУ ЛИМИЧ – 2008

Гордися, родино, ти в світі — єдина! Ми — разом, і сестри, і браття! У єдності — доля і правда, і воля, У єдності — сила й завзяття.

Радіймо, родино, від батька до сина! Зоріє щаслива година! З надією йшли ми і серцем знайшли ми Вітчизну своєї родини.

Ми — частка народу, із давнього роду, Ми — діти своєї країни. А все ж від Елема славетно ведемо Своє королівське коріння.

Воскресла родино, тепер ти єдина! За руки ми дружно взялися. Слов'янському роду нема переводу, Тож сійся і рясно родися!


2008

УКРАЇНА

Україно мила, рідна наша мати,
Якби твоїх діток усіх позбирати Тих, що розбрелися по усіх світах
Як би ти зраділа, з поклоном зустріла б,
У них мова різна, та ти б зрозуміла,
Бо у їхніх жилах кров твоя свята.



Та не всім ти дітям була рідна мати,
Пішли твої діти десь долі шукати Мачухою злою ти для них була Одні утікали, а ті рятувались,
Інших до Сибіру десь позасилали.
Чому ж врятувати ти їх не змогла?



Бо ти, Україно, наша ненько рідна Із твоїм багатством нещасна і бідна,
У власному домі безправна була.
Топтали ногами, били батогами,
Все життя гнітили, голодом морили.
Ти лиш існувала, але не жила.


А тепер ти рідна, вільна, незалежна Дорога до щастя відкрита безмежна І вірять в майбутнє діти твої.
Бо ми, твої діти, піднімем калину,
На весь світ прославим тебе, Україно,
Нарешті розправиш ти плечі свої.



Мову нашу славну, мову солов'їну Почують, признають нашу Україну.
Бо такої більше на світі нема Треба лиш любити завжди, до загину.
Треба шанувати, як матір єдину Рідну Україну, вона в нас — одна.


2001

ПОЛІССЯ

Приїжджайте у гості до нас,
Як Полісся розквітне весною,
Жаль, латаття уже не цвіте
Понад тихою Горинь — рікою.
Та біліє конодра в лісах,
І фіалки, куди кинеш оком,
Вас гостинно запросять у дім,
Почастують березовим соком.
Приїжджайте, як льон зацвіте,
Синє поле не раз буде сниться,
Як духмяно заквітнуть жита,
Коли літом доспіє чорниця.
На вареники вас позовуть,
Всім пригостять, чим хата багата,
А увечері гарних пісень
Заспівають поліські дівчата.
Восени, коли верес цвіте,
Будем раді зустрітися з вами,
Запашного багна нарвете,
Коли підете в ліс за грибами.
Тільки тут журавлина росте,
Диво-ягода нашого краю,
А яка в нас картопля смачна,
Хто не пробував, хай приїжджає.
Взимку тихо шумить очерет,
Спить земля, натрудившись за літо,
У біленькі хустинки хати Одягнулись, щоб з вами зустрітись.
Неповторний узор рушників,
В кожній хаті розмай зацвітає,
Коли взимку мороз на дворі,
Всі дівчата в селі вишивають.
А яка в нас говірка м'яка,
Наче пісня звучить кожне слово.
Добрий, щедрий поліський нарід
Хлібом — сіллю зустріне Вас знову.
Приїжджайте у гості до нас,
І ніхто жалкувати не буде,
Хто хоч раз на Поліссі бував,
Той ніколи його не забуде.


2002

МАМИНЕ ТЕПЛО

Материні очі ласкою зігріті,
Їх прекрасне сяйво не зітруть літа.
Радісні й щасливі, коли дітям добре,
Повняться сльозою, як в дітей біда.
Скільки ж то роботи знали твої руки?
Вправні і невтомні, виплекали нас.
Лагідні і вмілі, нас малих носили.
Стану на коліна й поцілую вас.
Мама зрозуміє, мама пожаліє,
Мама нас пробачить за слово пусте
Дасть пораду мудру, ласкою зігріє
Бо у тебе, мамо, серце золоте.
Роки у матусі скроні посріблили,
Плечі опустились, стомлена хода.
Як дітей з дороги край воріт зустріне,
Мов на крилах ненька з радості літа.
Буду тобі, мамо, вдячна я довіку Ти першоджерело мойого буття.
Матінко кохана, я твій образ світлий
Пронесу у серці через все життя.


1998

РОЗКАЖІТЬ…

- Розкажіть прошу Вас, мамо, ви мені,
Це чиї портрети в рамі на стіні?
Оце прадід твій, синочку,
А ось дід.
Це бабуся, дядько, тітка —
Це твій рід.
Це твій дім, село і річка, —
Пам'ятай!
Поле, луки, ліс, криничка —
Це твій край.
Рідний край назавжди в серці збережи,
Про свій рід колись онукам розкажи.


1999

ДИТИНОЧКА

Народилася у мами Дитиночка.
Засвітилася у небі
Зориночка.
Як вкладає дитиночку Мама спати,
Зірочка шле ангелів Колихати.
Росла тая дитиночка Підростала,
Вище й вище зіронька Відлітала.
Сивина у голову Залетіла,
Десь далеко зіронька мерехтіла.
Народились правнуки,
Внуків рясно Засвітилась зіронька І — погасла.
Міріади зірочок В небокраї
Одні тихо падають,
Інші — сяють.


20008

КАЗОЧКА

Ніжним, тонким оксамитом
Нічка землю вкрила Всіх дівчаток і хлоп'яток Спати положила.
Розбудила сон-дрімоту:
Вставай, годі спати,
Треба діточкам слухняним
Казку розказати.
А ти, місяць молоденький,
Колиши тихенько,
Щоб усім діткам маленьким
Спалось солоденько.

СИНИ МОЇ

Діти мої, сини мої,
Мого серця цвіт.
Якби могла, то я б для вас Прихилила світ.
Ваші болі і тривоги На себе взяла.
Всяке горе і незгоди Від вас відвела.
Я б життя не пожаліла,
Серце віддала.
А мені від вас, що треба? —
Трішечки тепла.
Ще поваги та уваги Та добрих вістей…
Що ще треба для матері
Від своїх дітей?


2000

СЕЛО БІЛІВ

Над Стублою — рікою
Стоїть Білів — село.
Там з-під землі пробилось
Криштальне джерело.
Можливо, саме з нього Князь воду колись брав,
Як сто віків десь тому Білів тут заснував.
Тут збудував фортецю
І тут, напевно, жив.
І чесно край Волинський
Беріг від ворогів.
Волинь була багата:
Поля, ліси, луги,
І завжди була ласим
Шматком для ворогів.
Не раз перемагали В нерівному бою,
Не раз на смерть стояли За вотчину свою.
А хто живий лишався,
Ішли на край села,
Аби промити рани Водою з джерела І заживали рани,
І гнали ворогів,
І знову піднімали Із попелу Білів.
Князі, поляки, турки Палили наш Білів.
В Великій Вітчизняній
Він знов дотла згорів.
В землянках зимували,
Біда страшна була.
Але ніхто з білівців Не залишив села.
Вже сто віків над Стублою
Село Білів стоїть,
А за селом криштальне Джерельце дзюркотить.


2003

НАД СЯНОМ

В древнім краї, що над Сяном,
Де краса і велич,
Поселився колись лемко,
Звали його — Лемич.
Вже давно зотліли кості
Предка дорогого,
Що посіяв насінину Древа родового.
Росло воно, розросталось,
Плекало насіння.
Думалося: тут навіки Пустило коріння.
Коли мужі історичні
Кордони вставляли,
Вони тую деревину Під корінь зрубали.
Розлетілося по світу Насіння не мало.
Залишився тільки корінь,
Дерева не стало.
Дзвонить корінь, зове, просить,
Родину скликає,
Не цурайтесь, родичайтесь,
Його дзвін лунає!
Може, пустить старий корінь
Молоде пагіння.
Треба дзвоном розбудити Його покоління.
Щоб гілочку до гілочки Докупи стулити,
Дерево родини Лемич
Разом відродити.

СВЯТО РОДУ

Над Сяном Лікоть, рідне всім село,
Родина наша там здавна жила.
Нема… ніби й ніколи не було,
А доля всіх по світу розвела.
Там води Сян несе, і шелестить вільшина,
Там соловей закохано співа,
Там рідний край, там наша батьківщина,
Там роду нашого колиска лозова.



Там рідна сторона для серця мила,
З цього куточка всі стежки ведуть.
Летять думки туди, немов на крилах,
Могили предків з вічності зовуть.



Живучий рід у нас, бо є у нього сила,
Що не зігнула, не послала в небуття.
Хоч з рідним краєм доля розлучила,
Та ми живі, і будем жить в віках!



Із роду Лимичів ми, сильні і завзяті,
Наш рід умножився, хоч гнаний був не раз.
Та вижили, і ось на цьому святі
Зустрілися, погляньте скільки нас!



Та це ж не всі, а скільки нас ще буде,
Не всі старенькі, є іще й малі.
Ми будем жить, допоки будуть люди,
Поки життя триває на землі!

СЯН, РІЧКА

Ой, Сян, річко наша мила,
Джерельна водице!
Як ми мріяли твоєю
Водою умиться.
Біжиш собі, котиш хвилі,
Дзюркочеш водою,
Як же раді зустрітися Сьогодні з тобою.
Пройшли роки, пролетіли,
Вже ми постаріли,
А ти ж навіть іще краща В ріднім краю милім.
Бо не раз ми на чужині
Вмивались сльозами,
А ти течеш між рідними Тими берегами.
Видно, правду кажуть люди:
Де родила ненька,
Там завжди для серця мила Рідная земелька.
Течеш собі, красуєшся У своїй сторонці.
На чужині ж висихаєш,
Як роса на сонці.

УСТАНЬ, ПРЕДКУ…

Біля єдиної могили, яка збереглась
там, де колись було с. Лікоть



Устань, предку, подивися,
Весь твій рід зібрався,
Через роки, через віки До тебе дістався.
Ось квітуча наша молодь,
А ось старожили.
Слава Богу, що до цього Вони дня дожили.
Кого в тюрмах не згноїли,
На війні не вбили.
Всі зійшлися поклонитись
До твої могили.
Ти один отут лишився,
Один спочиваєш.
Один сонце зустрічаєш,
Один проводжаєш.
І діждався, рід зібрався,
Кругом тебе стали,
На твою могилу квіти Й віночок поклали.
Спи спокійно, вся родина Голову схилила.
За тебе, за твою душу Богу помолилась.


2000

СЕЛО ЛІКОТЬ

Моїй свекрусі Ганні Леміч

Слава Богу, земле мила,
На тебе я знов ступила.
Заросло все тут травою,
Бур'яном і кропивою.
Не знайду тої доріжки,
Де ступали босі ніжки.
Вже ту церкву розвалили,
Де мене малу хрестили.
Де віночки я плела,
Дика пуща поросла.
Хата наша тут стояла,
Де ня мати колихала.
Колихала і співала,
Долі в Господа прохала.
Не нап'юся я водиці
Із батьківської криниці.
Ту джерельну воду гір
Пам'ятаю до цих пір.
Не знайду, нема могили,
Де рідню похоронили.
Вивезли в незнаний світ
У мої сімнадцять літ.
Що нам випало зазнати,
Навіть страшно і згадати.
Скільки збитків понесли,
Як війну пережили,
Як з маленькою сестрою
Залишилась сиротою.
Як жилось на чужині
Нам нещасним без рідні,
Як нас люди зневажали,
Переселенцями звали.
Скільки бід перенесли,
Я й не знаю, як змогли.
Ми до цих часів дожити,
Щоб родиноньку зустріти,
Щоб з дочкою і синами Ще стояти перед вами.
Внуки й правнуки мої,
Поклонімося землі,
Де родився прадід-дід.
Звідки родом весь наш рід,
Дякую тобі, Андрію,*
Що здійснив ти нашу намрію.
В ріднім краї побувати,
Рідну землю привітати.
Грудочку землі святої
В хусточку візьму з собою.
На чужині, як помру,
Із собою заберу.
А допоки жити буду,
То ніколи не забуду Цей щасливий день і час,
Що привів на свято нас!
Свято нашої родини,
Хай живе завжди віднині,
Щоб його всі, як могли,
Пам'ятали й берегли.
Дякую тобі, родино,
Що зійшлися воєдино.
Будем разом всі завжди І не знатимем біди.


2000


* Андрій Лимич — дослідник, організатор родинної зустрічі, голова роду Лимичів

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА КОБЗАРЕВІ

Чому сумний, наш Кобзарю,
Хмуриш мудре чоло.
Глянь, круг тебе весь наш рід
Стоїть тісним колом.
Плече в плече, лице в лице,
Мов одна людина.
Кожен скаже, хто не гляне:
Це ж одна родина.
Так, Тарасе, це наш рід
Крізь віки зустрівся.
Хто на теренах життєвих Колись загубився.
Ми до ніг твоїх кладем
Осінні жоржини.
Це дарунок від всієї
Лимичів родини.
Роду Лимич в місті Рівне.


2000

ДЕРЕВЦЕ РОДУ

Недаремно на світі той жив,
Хто деревце одне посадив,
Родив сина і дім собі звів,
По собі добру пам'ять лишив.
Ми ж посадимо парк край ріки,
А синочки у нас, як дубки.
Дім у нас — це наш рід Лимичів,
Кожен скаже: недаром я жив.
Як роз'їдемось в різні кінці,
Хай ростуть молоді пагінці.
Час пройде і наш гай підросте,
Це для нас буде місце святе.
У тендітні свої деревця Ми вкладемо і душу, й серця.
Всі — не вічні, не завжди нам жить
А наш парк — хай довіку шумить.


2000

РОДИННИЙ ГЕРБ

Родинний герб, він роду берегиня,
Хай в кожнім домі стане він святиня!
Цей символ тепер завжди з вами І до нащадків я скажу словами:
Гордітеся, ви часточка народу,
Продовжувачі славного ви роду.
Це прізвище із честю ви носіть,
Своїм гербом родинним дорожіть.


РОДИНІ

Хто б не був ти: Лемич, Леймич, Лимич,
Де б не жив: Захід, Схід, Південь, Північ,
Там, де Лікоть село, Сяну води,
Там коріння твоє, славний роде!


А ми ж хлібороби із прадіда-діда,
Ми знаємо ціну насущного хліба.
Кріпкої статури, веселої вдачі,
Ми любимо працю, нема в нас ледачих.

Радій, Україно,
Це наша родина Зібралися разом,
Розкидані часом
По цілому світу,
Щоб разом зустрітись,
Бо ж бо — українці,
Всі ми — твої діти!

ЛЬВІВ

Листопад. У Львові осінь,
Клен вже скинув лист.
З'їхалися лемки знову На свій Третій з'їзд.
У фойє театру людно,
Гомін не вгава,
Лемківська говірка чути,
Рідні всім слова.
Слава Йсу! Ну, як ся маєш? —
Добирають слів,
Лем би друга, лем би брата Рідного зустрів.
Згадують, бо вже забули,
Як мова звучить,
Але в старших, в сивочолих,
Серце ще щемить.
Ні вони ще не забули,
Хоч були малі,
Як усіх депортували З рідної землі.
Хоч у кожного давно вже
Оселя нова,
Та надія повернутись
Ще й досі жива.
Або хоч отак зустрітись,
Начебто рідня,
Бо всі тут одної крові,
Мов одна сім'я!
З усієї України,
З усіх областей,
На з'їзд з'їхалися лемки,
Ждуть добрих вістей.
Виступають, розказують,
Про мужній нарід,
Що в світовій історії
Залишив свій слід.
А як лемко із Сибіру Говорити став,
То під грім аплодисментів Зал на ноги встав.
Слухали і дивувались,
Як Лимич Андрій
Свою тисячну родину Зібрати зумів?
Бо такого ще не чула Вкраїнська земля,
Щоб селянська, найбідніша,
Зібралась рідня.
Неабиякий до себе
Явив інтерес,
Й був обраний делегатом
На Третій Конгрес.
Якщо наші меценати Рід зібрать взялись,
Є ще у нас патріоти,
Не перевелись.
Виступали зовсім юні
Лемки молоді,
Що не були в Лемківщині
Ніколи в житті.
Вони горді, що є лемки,
Незламний нарід,
Що прославив Лемківщину На усенький світ.
Дивна сила пробудилась
В забутих піснях,
Що визвала скупі сльози Й зажуру в очах.
В церкві лемківській відправа,
Всі мовчки стоять,
За здоров'я усіх лемків Свічечки горять.
За що ж так народ — вигнанець
Розкидано скрізь?
І не можна це збагнути,
Стриматись від сліз.
Мова є, культура, побут
І народу тьма,
Ні, ще жива Лемківщина,
Хоч землі нема.
Вже її не повернути,
Хоч пам'ять зове,
Гіркий сум за рідним краєм
У серцях живе…
І нехай усі це знають,
На всенькій землі,
Буде жити Лемківщина,
Поки ми живі!


2001

ВИЖИЛИ!

Нас штучно по світу усіх розігнали,
Щоб ми свою мову забули й не знали,
Щоб ми говорили «чужим язиком»,
Та дух український не виб'єш кілком!
Ми, вижили, роде, на зло ворогам,
Я вірю, що щастя всміхнеться і нам.

ПРОМАЙНУЛИ ЛІТА

Пісня


Промайнули літа,
Та пора золота,
Заростають травою дороги.
Де ж ви юні літа,
Та пора золота,
Де дитинство моє босоноге?
Тільки часом у снах,
І у мріях — думках
Я зустрінуся з вами, напевно.
Не вернуться літа,
Та пора золота,
Хоч зови не зови їх — даремно.
Прощавайте літа,
Вас не треба вертать
Я за вами тепер не журюся.
Вже сини підросли,
Поберуться вони,
Я у внуках своїх повторюся.
Недаремно жила Я щаслива була,
Знала радість, любов і печалі.
Відлетіли літа,
Та пора золота,
А життя? А життя йтиме далі.

ЖУРАВЛІ

Пісня

Називають їх веселики весною,
Бо ключі вони несуть від землі,
Восени летять у вирій і з журбою,
Називають чомусь сумно — журавлі.
Журавлі… журавлі…
Називають чомусь сумно журавлі.
Як давно колись веселики весною
Принесли мене маленьку на крилі,
З того часу кожен рік прожитий мною
Забирають із собою журавлі.
Журавлі… журавлі…
Забирають із собою журавлі.
Прийде час, і заберуть мене з собою,
Бо не вічні ми на грішній цій землі.
Все залишу, і з прощальною сльозою
Полечу за вами слідом, журавлі.
Журавлі… журавлі…
Полечу за вами слідом, журавлі.
Я з веселиками буду присилати Своїм дітям щиру вісточку без слів:
Живіть дружно! Вас люблю, цілую, мати…
І чекатиму прильоту журавлів.
Журавлі… журавлі…
Принесіть для мене вісточку з землі.


2003