Григорій Лемич (Вінниччина)

Григорій Андрійович ЛЕМИЧ (1928–2004), рідний брат Івана Андрійовича Лимича (1923–2002) – батька глави роду Андрія Лимича. Зошит із віршами, який потрапив до нас, містить в собі твори, переважно у вигляді поем, написаних російською та українською мовами. «Спомин про минуле” (червень-липень 1945р.) складений, як він зазначає, в Гарячківці, коли працював помічником бригадира в колгоспі «Нова Громада”. «Автобіографія”, «Маруся” (жовтень 1945р. – лютий 1946р., ст. Котовськ Одеської обл.), «Другу”, «Якби так…” (березень 1946 р.), «Судьба”, “І не жалій, і не кляни” (квітень 1947р., ст. Котовськ), інші.

БРАТУ

О друже мій вірний, мій брате єдиний!
Візьми мої думи, прийми, привітай.
Про батька, про неньку, і про Україну Мене розпитай…
Спитай, як весною сади розцвітають,
Так пишно уквітчані барви весни.
Як з поля йдучи, дівчата співають,
Про волю, веселощі мріють вони.
Як в темному гаї пташини щебечуть,
Співа соловейко, зозуля кує…
А ти, рідний брате, від мене далече
А тут ти провів лиш дитинство своє.
Давно ти не вдома і цього не бачиш,
Лиш згадуєш нас і життя золоте.
І тільки тихенько зітхаєш і плачеш,
Що сталася підлість, і трапилось те…
Одне лиш прошу, на добро сподівайся,
Згадай своїх рідних, вони тебе ждуть.
В тугу не вдавайся, слізьми не вмивайся,
Хай батько і мати теж сльози не ллють.
Бо знають вони, що їх син в чужім краї,
Де сонце не гріє, де давить тюрма.
Щоб дав тобі сили, ми Бога благаєм,
Пропав без вини ти, страждаєш дарма.
В Сибірському краї не стать українцем,
Тримайся, бо війни уже відгули.
Я хочу, мій брате, сказати, що й німці
Ніяк подолати наш дух не змогли.


15 березня 1946 р.

ПРИ ДОРОЗІ

Темна ніч, дрібний дощик іде.
І серпанок схиливсь до землі.
Десь дорога біжить деінде…
І далеко летять журавлі.
Свище вітер по дротах, мов кулі,
Озивається в скалах глухих.
Край дороги, на темній могилі,
І на інших могилах таких.
Щось біліло, неначе ходило,
Там солдати поснули у них.
Можна чути, про що говорили У шинелях і касках стальних.
На дорогу виходили й грізно,
Затиснувши залізний кулак:
Ми відплатимо, рано чи пізно,
Говорив світлочолий юнак.
Нас багато тут з першого взводу,
Нам тепер повертатись куди?
Ми боролись за право народу,
Заплатили життям молодим.
Ми громили фашистів-бандитів,
Відбивали по кілька атак.
А тепер, чи лежатимуть квіти На зарослих травою горбках?


26 квітня 1946 р.