Мойсей Кушнір (Вінниччина)

РЕБЕБЕНІВ СТАРИЙ ЛЕЙБА

Ребебень начебто збирається із думками:
– А ще, хочете, розкажу вам про старого Лейбу?
– Хочемо, хочемо, – повеселішали дітлахи.
– Як згадую своє дитинство, то чується мені голос Лейби з Крижополя: «Давай! Пір’я, шкурки, дрантя, давай!..” Дід їздив від села до села, збирав, вимінював у людей різні речі. Взамін на шкурки ховрахів, куниць, королів чи зайців, старі речі, а також пір’я, і все те, що називається крамом… давав свої нові цяцьки…
– А ви у нього брали?
– Брав, брав, – посміхається у вуса Ребебень. – У нього був невеличкий віз, конячка, батіг і цілий мішок різноманітного «скарбу”. А це – різнокольорові шовкові лянти, шпильки та приколки, дешеве намисто та гудзики, одне слово, всі ті побутові дрібнички, яких у крамницях не було.
– А скільки це коштувало?
– Гроші у старого єврея не ходили. Без грошей відпускав усе, що було в його закутках зношеного засмальцьованого «кліфта” (кацавейки без рукавів) і в мішку, на якому дід висиджував практично цілий день. Іноді він і нас, малих, брав із собою на воза…
– І вас брав? – цікавляться діти.
– Звісно, і мене брав… Їздили з ним, навіть гарячківські дворові собаки пізнавали старого міняйлу і не гавкали, як завше. Усі люди зносили своє «добро”, хто що мав, а Лейба тільки закликав: «Підходь! Усім товару вистачить! Давай шкуру, дрантя, давай!”

НА ДОБРАНІЧ

Мамина колисанка


Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається Сон Дрімоту:
 — Де ж ми будем ночувати?
 — Там ми будем ночувати,
Де хатина теплесенька.
Там ми будем ночувати,
Де дитина малесенька.
Там, де мамця наймиліша,
Там, де бабця найдобріша.
Там, де дідик клишоногий
Ходить в брилі край дороги.
Ходить, грає на дуду-
Ось туди я і піду…

ДЗВОНИ

Бем-бем!.. Бем-бе-лей!
 — Хто помер?
 — Пантелей…
Пантелей-біднячок,
То йдуть піп і дячок.
Одна бабця стара Та дитина мала.
Та ще тітка Килина,
Що город при долині.
Та сусідка Варвара,
Що спідницю порвала,
Танасиха, Параска,
Що напилась на Пасху.
Кривий дід Ребебень —
Той глухий, наче пень…
Кулівошка Панас І хтось, хлопці, із вас?
Бем! Бем!.. Бем-бе-лей…
Був — й помер Пантелей.
 — А від чого помер?
 — Хто ж то скаже тепер?
Бач, охота була б,
Якби смерть не прийшла б…
Бем! Бем-бем-бе-лей…
 — Славним був Пантелей…
 — Справді, людяним був.
Хто ж про це, та не чув?..
Сіяв, в полі орав,
І чужого не брав.
Добре їв, в міру пив,
Ще й ділитись любив Всім, що мав — і кутком,
І останнім шматком…
Бем-бем-бем-бе-лей…
 — Може б, жив Пантелей —
Була б Богу хвала!
Якби ж Любка була,
Жили б, як голубки,
То були б й діточки…
«Тоді й радість в серцях
Панувала б, як птах…»
Бем… Бем… Бем-бе-лей!
 — А чи був Пантелей,
Пантелей-біднячок?..
 — Але ж піп… А дячок?
…От, як вмре богатир,
Йде до церкви весь мир.
А на цвинтар — село!
То так є. Так було…
Бем… Бем… Бем-бе-лей…


2001

ЧИ П’ЯНИЦЯ?..

Бабці Явдосі, що жила на Яру.

Ой пропилась молодиця, пропилася —
Із червінця копієчка зосталася.
Стала ж вона край дороги відпочити,
Стала, може, щоб сусідку зачепити?..
На плечі трима хустинку, ще й тернову,
І таку собі веде вона розмову:
 — Ой сусідко-сусідонько, голубочко!
Позич мені чоловіка, хоч на нічку,
Бо одна я, сама бачиш, лишилася,
Ще й на долю лиху пропилася…
 — Не позичу, — та сказала, — не позичу,
Хоч добра тобі й кохання щиро зичу.
А ще тобі, жінко добра, не позичу,
Бо до хати потім його не закличу.
Тому, сестро, не позичу, що проворний,
То, хто ж мене молоду та й пригорне?
І хто ж мені намолотить ще й намеле
Для діток моїх маленьких і для мене?..
Посміхнулась чорнява, посміхнулась,
На подружжя закохане оглянулась
І пішла. Немов на крилах полетіла,
Бо яке, скажіть, кому до того діло?..
І була та молодиця не п'яниця,
А була то темна нічка-розвідниця.
Та, що в небі до світання танок водить
І непроханою часом в дім заходить.
В неї очі — зорі ясні, сині коси,
Кому щастя, кому розпач в дім приносить.
Тільки сяде сонце красне за житами,
Вона ходить, лукава, поміж нами.
Вона ходить і сумлінням серця точить
Та солодкими речами звабить хоче…
Горе тому, хто словам отим повірить,
Хто кохання занедбає, зрадить вірі.
Горе ніжним, горе вірним, горе чесним,
Хто повірить тим словам її облесним.
І буде він одиноким, як тополя,
І не матиме він щастя ані Долі…
Чи пропилась молодиця?..


1972, 2002

РЕБЕБЕНІВ ПІДПАЛОК

У нього очі, наче дві тернинки у лісовій хащі зимою, добрі, але трішки лукаві. А над ними сиве пасмо скуйовдженого волосся. Та ще скалічена давньою хворобою нога. До ноги дід прив'язує саморобну дерев'яну милицю, на яку спирається, коли йде селом. Це — Ребебень. Так між собою кличуть діда поза очі. А насправді є у старого ім'я, є прізвище, але мало хто про це знає. Особливо з дітей. А ще ніхто в селі не знає, скільки старому Ребебеню років. Та й він сам того, каже, не пам'ятає. Було, йде вулицею, шкутильгає дід на хвору ногу, а хлопчики з бур'яну та й прозиваються:
 — Діду, діду, я на вашій бабі їду!
 — Ай-яй-яа, — відказує він, беручи палицю, — хто ж тебе тому навчив? Хіба можна так казати! Я ж тобі зараз покажу! Зачекай-но!
Але лається Ребебень для годиться, а насправді дід любить дітей і розповідає їм часом чимало різних цікавинок.
Сидить Ребебень на зеленій траві, і тепла земля зогріває його старі кістки. Він жмуриться від сонця, яке пробивається між густим листям старого, як сам дід, горіха.
 — Діду, а що у вас з ногою?
Відповідає не одразу, бере дерев'яну прив'язку — милицю, крутить її в руках, лагідно веде долонею по засмальцьованій деревині саме у тому місці, де кладе зігнуту в коліні ногу. Так роблять всі каліки, котрі впродовж довгого часу спираються на оту дерев'яну поміч, бо від того, чи муляє вона під час ходи, чи легко йому дибати вулицею або подвір'ям, значуще…
Дід кладе милицю поруч і каже:
 — Нічого, синку. Нога, як нога, тільки не хоче вона діда слухати так, як твої ноженята. Бо ти хочеш бігти, то й біжиш, а я от не побіжу, ні.
Мовчить трохи дід, хитро посміхається:
 — А ти з мамкою у полі був? Що тобі там сподобалося найбільше?
 — Колосочки, дідусю. Їх так багато! Мати їх жали серпом. А їх там — ціле поле!
 — Це — наш хліб. Викосят, вижнут люди оті колоски, звезуть на возах на свої подвір'я. Складуть снопи у полукіпки. Потім ці снопи змолотять ціпками. Зерно відвіють від полови і змелють у млині. І буде у татка з мамкою борошно, біле-біле та пахуче…
 — А хліб де ж?
 — І хліб буде, зачекай-но! Ото мати замісить у нецках тісто, воно гарно сходить. А поки воно буде сходити у теплому запічку, батько дров нарубає, і в печі сестра вогонь розпалить.
 — Я знаю, знаю! Потім мамка форми змастять пір'яним квачиком, покладуть у форми тісто і у п'єца посадят…
Дід радий:
 — Ото в печі, бо ж гаряча вона, хліб і спечеться, правда твоя…
 — А ми, дідику, підпалок любимо. А ви любите смачний підпалок?
 — Хто ж його не любить? Зачекайте-но, діти… Маріє! — гукає до молодиці, яка порається у хаті та іноді виходить на двір до комори або у хлів. — Ти ще не виймала з печі підпалка? Якщо той, то гайда! Винеси-но нам теплого підпалка!
Молодиця, а то дідова невістка Марія, дивиться на діда з-під білої хустини, всміхається:
 — Чекайте, нехай трошки вистигнут, полежать.
 — Що я казав? Ну нехай відлежаться, зіпріють та дійдуть. Смачніші будуть:
 — І нам зараз щось перепаде!
І справді перепадає! Марія виносить з хати гарячі, добре підрум'янені та пахучі підпалки. Розгортає рушник просто на траві. Пупає хліб на шматки і дає кожному.
 — Тату, — звертається до діда, — Ви теж їжте на здоров'я… Скоро сонце на полудень покаже, а обід ще не зготовлений.
Коли підполуднали, старий каже:
 — Ось ви бачили колоски у полі. А хто з вас знає, чому у жита таке довге і тоненьке стебельце, а колосок такий маленький?
 — Е-е! Якби, дідику, колосок був більшим, то і зернят у кожному з них було б більше. То і пшениці було б дуже багато! На всю зиму усім людям вистачило б хліба та підпалків, так?..
 — Вірно. Хочете, я вам розкажу, як то було?
 — Розкажіть! Розкажіть…

РЕБЕБЕНІВ МИКОЛАЙ

Отже, слухайте:
У сиву давнину люди жили не так, як тепер.
 — А як же?..
 — Вони були веселими, доброзичливими, між ними не існувало ворожнечі чи заздрощів. Люди добре працювали у полі, в лісі, на річках та озерах. У них всього було вдосталь: хліба і риби, городини і садовини. А жито та пшениця, які люди сіяли, так родило, що кожне стебельце від самої землі і до верху було вкрито зернинами. У коморах зберігалося достатньо зерна та борошна, у хлівах — домашніх тварин та птиці. І усе було б добре, аби люди не гнівили Бога…
 — Як же це?
 — Одного разу за гріхи людські вдарив грім, і загорілася пшениця. Селяни кинулися з поля, а Святий Миколай побачив те і давай її рятувати. Схопив, скільки міг, руками, притиснув колосся до своїх грудей. І згоріло все поле до колосочка, а те, що лишилося в Миколая, ті зернята, були знову посаджені у землю, але такого густого колосся вже не родило ніколи…
 — І не вродить? — засмутилися діти.
 — Чому ж… Добро вертається. Коли люди знову стануть такими, якими були у давнину, всього буде вдосталь.

РЕБЕБЕНІВ ПРАГМАТИК

Ребебеню не снилось і у сні таке незрозуміле слово – прагматик! Але хтось його у селі та й назвав ним. Тепер всі розумні, особливо діти:
– Діду, а це правда, що у селі кажуть?
– Що ж такого люди говорять? – З цікавістю поглядає старий.
– Що ви – прагматик і труну собі змайстрували…
– Правда, правда, сину…
– А ще подейкують, що як дуже в хаті душно та мухи надоїдають, то ви можете, того, і спати у тій труні…
– І те вірно.
– А не боїтеся? Тож можна від одного страху померти…
– Можна, дитино. Авжеж, можна…
– Але ж ви іще живі. А те слово, прагматик, чим вам помогло?
Ребебень лише розводить руками:
– А тим, що я наперед собі труну придбав, щоб потім не турбуватися…

РЕБЕБЕНІВ ХРЕСТ

Зітхає старий дід і нам, малим, розказує:
 — А побачив би хто обидва боки нашої безіменної річечки, що пролягла ледь помітною стрічечкою з півночі на південь. Вздовж гарячківських вулиць та вузеньких вуличок розкидані хати та хатинки з городами та долинами, що тягнуться від порога або до самої річки або ж до поля… Високі тополі та огрядні верби, зелене розмаїття бур'янів та луциги, верболозу і тернини на межах ділять село, мов латану-перелатану одежину на окремі клапті: у кого більші, у когось менші латки городів. Садки та окремі деревини туляться по ярах, ховаються у вибалках. Краса неповторна. Помітили?
 — А як же! Наше село найкраще! А що то за хрест?
 — Так от, слухайте. На двох найбільших майданах, по обидва боки ріки, височать церкви — дерев'яна у давнішому селі, і кам'яна, мурована — коло Огруду. Змурована ця з каменю, видобутого з печер, які починаються одразу за селом по обидва береги тої ж річечки. Коло церкви і починаються та розходяться широкі сільські вулиці на всі чотири сторони світу. Та головне, що може тут помітити стороння людина, то величезний, на все село, хрест, який утворюють чотири сільські кладовища.
 — А ви там були, діду? Звісно, був… Два цвинтарі давно занедбані, поросли чагарником та бур'янами, практично без хрестів. Це, знаєте, як їхати від Крижополя, або до Вапнярки через Лису гору. Праворуч від дороги, в самому кінці села, — старий цвинтар. А якщо йти від села до Кавкового Яру, коло садка можна угледіти ще одне кладовище, і мабуть, найдавніше з усіх чотирьох. Ще за часів татаро-монгольської навали тут ховали гарячківці померлих. Високо на горбі, подалі від весняних повеней. Інші два кладовища, що знаходяться вище села, діючі. Перше, — зліва від Городківського шляху, належить до другої парафії — Слободо-Гарячківки, бо перша, або стара парафія, має своє кладовище аж укінці села над яром, який йде до Вільшанки і далі на Ямпіль.
Дід Ребебень змовкає, сидить коло своєї буди у задумі. Буда зіп'ята з вербових гілляк, зверху, від сонця та дощу накрита соломою та бур'янами. Тут дід і ховається цілими днями все літо. Сторожує велику леваду. Вона тягнеться від самої річки аж до дороги з одного боку, і від мосту аж до невисокої греблі, що в самому кінці села, — з другого. На величезних грядках ще з весни висаджують цибулю, помідори, капусту, висівають моркву та огірки. Дідова хата поряд. Досить лише перетнути шлях і пройти трохи попід криницею, що у дідовому обійсті.
Наша ж хата стояла у селі на «веселому» місці. Вийдеш з неї на поріг — праворуч хвіртка на вулицю. Головний шлях селом стелився на південь, де була дорога на Пищану, на ярмарок. Але то була далека дорога — якщо їхати на північ, де Огруд і новий центр Гарячківки, то там вона повертає на М'ястківку, де здавна і щонеділі великий ярмарок. Ліворуч від порогу рідної хати — город аж до річки з травостоєм і рядками височенних старих верб. Посеред городу — сливняк з білими солодкими плодами «баньочками». Стежка збігає городом аж до грядки високих конопель, невеличкого клаптя з усілякою городиною. Все це — батьківщина моєї матері Тетяни.

РЕБЕБЕНІВ ЗЛОДІЙ

Зустрічаються двоє із сусідніх сіл Крижопільщини, стоять, базарують. Дивишся, начебто й затоваришували:
 — А звідки ви, чоловіче добрий, будете?
 — Я із Зеленянки (чи Вільшанки, Джугастри, Крикливця чи іншого села).
 — А ви звідки будете, добродію, дорогий?
 — Сам ти злодій, — відказує той, хто з Гарячківки, бо ж заздалегідь бідолашний знає, якою буде реакція співрозмовника, коли почує, що він із Гарячківки.
І так — із давніх-давен.
 — Скажи мені, шановний, а у вашому селі, у Голубечах, крадуть менше?
 — Та я, той… не думав про це.
 — А ти подумай, згадай-но своїх односельців, тоді і поговоримо.
Для різного роду лихварів та розбійників, ласим до чужого добра та гаманця тут було роздолля. Лісами прямував звісний торговий тракт з Польщі та Литви, зі Львова та Чернівців, Бара та Кам'янця-Подільського. Дороги вели через М'ястківку, Гарячківку, Піщанку та Кам'янку на Дністрі до Одеси та Кримського Перекопу, Бендер. З того часу людей, що оселилися у цих місцях і нікому не корилися — ні польському шляхтичу, ні запопадливому москалю, називали не інакше, як злодіями. Звідси і прізвисько. Гарячківський, значить, — злодій, бандит, розбишака, котрому ні довіри, ні шани. Отак…

РЕБЕБЕНІВ ТОСТ

Жила на світі людина, і скільки б вона не жила, та настає час помирати. Став чоловік розмовляти із Богом:
 — Боже Ти мій! Не хочу я помирати, ще маю дещо зробити…
 — Скільки ти літ просиш, рабе божий?
 — Якщо можеш, Господе, а люди кажуть, що Ти можеш все, дай мені літ стільки, скільки на небі зірок.
 — Багато просиш, чоловіче…
 — Ну тоді стільки, скільки на дереві листя.
 — Це теж — немало, — промовив Творець.
 — Тоді даруй, Боже, стільки, скільки Твоя воля…
І сказав Бог людині:
 — Живи стільки, скільки за своє життя матимеш друзів.
… Так вип'ємо за те, щоб мали ми якомога більше хороших, надійних друзів.

ГУРКАЛО

Там, де гір нема високих і річок глибоких,
Але — садки кучеряві та рясні городи Простягнулися до поля від хат біленьких,
Там джерельце несе воду чисту, мов сльозину,
Молодої удовиці чи мати старої,
Чи дитини маленької удовиці тої.
Тихо-тихо тече вода, плещеться в осоках,
А над нею тільки верби та небо високе.
Старі ж люди пам'ятають, як колись давненько,
Там Гуркало клекотало з-під скелі сирої,
Наче сови в лісі темнім, день і ніч стогнало На все село…
Не було на що скаржитися коронному хорунжому війська польського Алєксі, володарю Гарячківки. Нащадок знаменитого гетьмана Станіслава Конєцпольського, він був одноосібним власником великого села, володів достатньою кількістю кріпаків, які обробляли всі землі, доглядали ліси, садки та ставок. Мав ясновельможний пан великий маєток посеред села з міцними камінними стінами — Огруд, чисельні будівлі для мешкання його сім'ї, зустрічей та прийому частих вельмишановних гостей.
Була у пана Алєкси гарна жінка пані Ядвіга, але більш за все пишався він своєю вродливою донькою Марелею, якій нещодавно сповнилося 16 років. Була дівчина високою та стрункою білявкою з ніжною білою шкірою та великими світлими очима. Не раз приїздили та сваталися до Марелі женихи з місцевого панства, Кракова та Варшави… Чимало місцевих сільських парубків із панської обслуги задивлялись на панську дочку, та все марно. Одне дошкуляло батькам росла Мареля хворобливою, кволою. Частенько жалілася на головний біль, турбувало її безсоння. Що не робив пан, яким тільки лікарям не показував доньку, та нічого не допомагало.
Часто, коли все навколо заносило високими снігами, сім'я Конєцпольських від'їздила до Кракова, де у пана Алєкси був міський маєток. Інколи гостювали на теплих водах у австрійських бюргерів поза високими Альпами. У таку далеку подорож пан брав когось із челяді та й Василя Кавку, який в дорозі правив кіньми. Парубок був дещо старший Марелі. Вони разом виросли, частенько бачилися, тож не диво — закохалися. Жив козак Василько з батьками під самим лісом біля Вільшанецького шляху на Хуторі.
І пішов тоді пан Конєцпольський до баби Явдохи питатися поради.
 — Робіть, ясновельможний пане, зі мною, що хочете, але є у вашої доньки любов. Люди кажуть, що той хлопець дуже людяний і батьки його поважні та розумні, поганому його не навчили… Видавайте за нього заміж свою доньку.
 — То, я бачу, ви його добре знаєте?
 — А хто ж того не знає? То — Василько, Кавків син…
 — А як же голова у Марелі? Жаліється, що болить.
 — А ви Гуркало замуруйте. У нас тут у всіх безсоння… Не можуть люди звикнути до гуркотіння його. Аж сюди, на Одаю, чути, як джерело гудить…
Згодом не стало чути у селі джерела. Дістав пан з Херсонщини велику кількість вовни. З гірні, що у Вільшанецькому Яру, возами звезли каміння, пісок, дерев'яні кілки, завтовшки як козяча голова. Довго закладали та замуровували Гуркало, аж поки воно зникло у Гарячківці, але вийшло десь з-під землі в іншому місці. Кажуть, у сусідніх Христищах пробилась джерельна вода, холодна та смачна. Хто ходив через той Яр на ярмарок у Пищанку та пив ту воду, казав, що дуже схожа на гарячківську, з Гуркала. Відтоді не чути ні клекоту, ні гомону, ні стогону сови. Просто з-під каменя тихо тече вода.
За рік у Гарячківці було вінчання та велике весілля. Тут такого ще не бачив ніхто. Зібралось багато гостей з Кракова та Варшави. У Кавковому Яру, куди за старовинним звичаєм, до батьківської хати, бодай на одну ніч, молодий забирає свою наречену, гуляло все село. Згодом молодята переїхали до Польщі, де козак Василь став на військову службу. Панянка з Гарячківки народила старому Конєцпольському внуків, але прізвище родове Конєцпольських Мареля не змінила.

ТОВАРИШ

Із Григорієм Лемичем ми одногодки. Не раз бував у них вдома. Запам'яталося, як востаннє бачив його батька Андрія Васильовича на початку 70-х років ХХ століття. Він вийшов до мене із сіней сільської добротної хати, високий та сухорлявий, під вагою своїх, більш, ніж повних восьми десятків літ. Ми присіли у тіні високих акацій, що вишикувались по обидва боки вулички поміж невисокими мурами:
 — То ти кажеш, син Никифора Кушніра? Мойсей… Батька твого я добре знав. Не одну чарку разом випили, ми з ним одногодки, 1888 року народження. У першу Світову нас разом везли до призову. Та й парубочили ми з твоїм батьком, царство йому небесне. А Тетяна, матір твоя, ще жива-здорова?
Так і ми з його наймолодшим сином Григорієм теж однолітки, 1928 року народження, наші родини були багатодітними і дружніми. І хоча обійстя наші знаходилися в різних парафіях, дядька Андрія, як ми його звали, — у Слободо-Гарячківці, а садиба мого батька — на старій парафії, навпроти дерев'яної церкви, — ми добре знали один одного. Впродовж багатьох років дядько Андрій обирався старостою церкви Іоанна Богослова, а мій батько ходив туди на службу та залюбки курував церковним хором.
З Григорієм Андрійовичем наші стосунки складалися по-іншому, у дитинстві ми зустрічалися рідко. По-справжньому затоваришували лише наприкінці війни та в повоєнні п'ятдесяті роки. Обидва любили малювати — ще зі школи захоплювалися портретами людей — з фотокарток, особливо намагалися залишити у пам'яті односельців, що загинули на війні. Після того, як мене, 17 літнього хлопця, викликали до військкомату і майор Коробкін, тодішній головний військком, доручив намалювати портрет вождя — маршала і генералісимуса Сталіна, нас з Григорієм послали до Києва вчитися на художника. Та воно не так сталося, як гадалося. Замість художнього інституту ми залишили свої документи в приймальній комісії будівельного технікуму. Чому так? По-перше, ми, прості сільські підлітки, не брали із собою ніяких власних робіт, бо не знали про таку умову. А численні портрети наших земляків, яких ми малювали в Гарячківці і які збереглися до цього часу, так і залишилися, так би мовити, без авторства. По-друге, думаю, що і члени приймальної комісії не здогадалися дати нам з товаришем у руки по олівцю та аркушеві паперу, а потім вирішувати про наш хист до малювання.
Повернулися ми до навчання значно пізніше, але за інших обставин і за інших часів. Наші з Григорієм шляхи розійшлися надовго. Одне об'єднувало нас у характерах — тяжіння до техніки, знань та малювання.
Григорій Андрійович став авіаційним техніком, підполковником у відставці. Мені ж випало закінчити інститут в Одесі, де, до речі, у 30-х роках аж до самої війни, ріс та виховувався у дитячому будинку № 18, що був на 4-й станції Великого фонтану. Життя склалося інакше, ніж мріялося у дитинстві.

29.06.04.

ОТЕЦЬ

Старий отець… Візьму тебе за руку,
Зігрію пальці білі та тонкі.
Не спам'ятався, як на поріг без стуку Непевні друзі надійшли — роки.
Старий-старий, уже погано бачить,
Та ще в його очах живе тепло.
Не від безсилля, а від щастя плаче,
Пройшли роки, і все в житті було.
Свічки горіли попід образами,
І спали діти покотом малі,
Зростали та раділи разом з вами Пісням і сонцю, квітам і весні.
Весна купалась в кучерях бузкових.
Що хочеш, чоловіче, попроси…
А ти всміхався тихо, загадково:
Почуй мене, наснаги принеси!
Рідненький батьку! Все ти відчуваєш,
Чужого серця біль, неначе свій.
Душею знаєш, як життя співає
У неповторній музиці живій…

2004 р.

ПОЛЬСЬКИЙ ЛЕГІОН

Спекотний серпневий день добігав кінця. Сонце от-от мало схилитися до близького обрію, який був за найбільшою горою. Ще гаряче повітря, наче завмерло: ні вітерець з поля, ні хмаринки на небі — село потонуло у мареві зелених садків та долин. Навіть собаки не порушували надвечірньої тиші.
Череда жваво повертала на село, коли пастухи помітили, як з М'ястківського шляху в їх бік їхав загін озброєних вершників. Коні рухалися кроком, і було помітно, що не лише коні, а й люди стомилися. Один з підлітків звернувся до товаришів:
 — Іване, ти не бачиш, хто оті хлопці з рушницями?
 — Хтозна… Може, червоноармійці?
 — Ти дивися, а жупани на них якісь не схожі на наші?
Та старший з них занепокоївся:
 — Хто тут наші, а хто які… Батько казали, дідько їх розбере, ходімо швидше.
Загін тим часом порівнявся з пастухами . Було видно, що попереду їхало двоє. Не важко здогадатися, що то був командир, бо на ньому через плече — ремінь, на паскові — кобура. Той, хто їхав поруч з ним, на боці з шаблюкою, промовив:
 — Ходіть-но сюди, не бійтеся, хлопці.
Підійшли:
 — А ми і не боїмося. Чого вам?
 — Хто є в селі? Яка влада?
 — А ніякої нема, — казали тато…
 — Ну пасіть, пасіть, — наче дозволив вершник і від'їхав.
 — Хлопці, — знову захвилювався старший, коли вершник від'їхав, — я цього кінного знаю. Янек це… Хутче, хлопці, займайте череду, женіть додому.
Кинувся завертати корів на дорогу і гукнув:
 — Це поляки! Це польський легіон!..
Скоро череда майнула попід мури і наче розтанула у гарячківських вуличках. Загін вершників в'їжджав до Огруду, колишнього панського маєтку князя Любомирського.
Чутка про польський загін вояків миттєво розійшлася Гарячківкою. Дарина почула про це від сусідського пастуха, який ще з весни пас їхню корову. Відхиляючи ворота, щоб впустити корову на подвір'я, нетерпляче допитувалася:
 — Іване, де ви сьогодні пасли худобу? На Сухій долині чи на стернях?..
Та скрізь пасли. Коло Ткачевого садка, там трава добра, бо мочар… — Іван не міг не сказати про загін поляків, і про Янека:
 — А знаєте, тьотю, між тими жовнірами Петро вуйни Марії пізнав Янека…
 — Це котрого? Чи не Поплавського, бува? — Під серцем у Дарини різко повіяло незрозумілим холодком, на мить перехопило подих, та не додавши нічого, поспіхом пішла до корови.
Уночі заснути Дарина не могла, пригадувала дитинство, як бігали понад річкою, як народжувалися таємниці першого кохання. А її діти, — маленький Івась та старшенька Марійка, — тихо сопіли на запічку, спали. У другій хаті, де були батьки, теж панувала тиша.
Поки загін розмістився в Огруді, поки послали за старостою дядьком Фотієм, тепер його звали головою села, поки усіх розміщали на нічліг, командир розмовляв з Янеком Поплавським:
 — Слухай, Янеку, ти з цього села, скажи мені, які тут люди? І що можна від них чекати?
 — Прошу, пана, хлопчаки не брешуть. У селі ніякої влади нема. Люди в селі бідові… Більшість слухняних і набожних. Та є і злодії. Здавна про це село говорять, що саме тут живуть злодії. Але батьки мої, а також прадід та дід, служили у місцевих панів здавна управителями.
 — Годі вже! — Засміявся. — Завтра день Святого Варфоломія, чи не так? Якщо хтось і надумає щось «викинути», то влаштуємо їм «Варфоломіївську ніч»!
 — Так точно, пане, — підтвердив Янек.
Потрапивши у село, де він вродився і виріс, пригадав свої юнацькі роки, як виїхали з батьками до Польщі, і поза усім — Дарину. Знав, що колись любила його.
Ще сонце не виглянуло з-за церкви, та вже виблискував у перших проміннях купольний хрест, а біля батькової хати зібралися чоловіки, що лишилися у селі з Дарининої рідні. Прийшов і вуйко Димид, бо старого Івана вже не було. Громадянська війна декілька років поспіль орудувала в країні. Селяни поспішали зібрати з поля врожай, боячись, що і його заберуть, якщо не одні, то інші. Хто б не прийшов у село, править одне — давай!
На полі готувалися до молотьби і водночас обговорювали новину, чого б це легіон, їхавши з М'ястківки, зупинився в Огруді. Вуйко Димид, з бритою, як у козаків головою, на те і запитав, і відповів:
 — Ви, що нинішні? Не знаєте, що їм треба? «Подай-но сюди, пся крев, горілки та сала, шинку з яйцями неси на стіл, та швидше! І вівса не забудь на всю ніч коням всипати! Та ще й — на дорогу бесаги!» Ось що почуєте ще сьогодні…
Озвалися інші:
 — Хлопці, треба щось робити з цими ляхами. По-доброму вони не підуть.
Хтось звернувся і до батька Дарини:
 — Пилипе, і мені не до шмигу вся ця історія. Бачили серед поляків молодшого сина підпанків Поплавських… Янека.
 — А як об'явиться до вас? Біда може бути…
 — Може й бути, — коротко кинув, наче батогом хльоснув у відповідь Димид, взявши до рук свій ціп. Інші теж стали до роботи.
Вранці того ж дня з військового лазарету станції Бирзула (Котовську) був виписаний чоловік Дарини — Артема, який служив у легендарного начдива Григорія Котовського. За весь довгий серпневий день товарним поїздом він дістався лише до Рудниці. Далі залізниця аж до Крижополя була зруйнована якоюсь бандою.
 — Як іти дорогою через Христища, — міркував Артема, — то верст 15–16 буде. А там — близько, через гору. Нічого, куля білогвардійська трохи ногу пошкодила, зате відвоювався. Та й вдома чекають… До Гарячківки дістався, коли стемніло.
І вже згасав день, коли Артема побачив рідну Гарячківку. Не пішов шляхом, який звали в селі «пищанецьким», а звернув на стежину, що вела біля Гуркала:
 — Нап'юся ще й джерельної води… Давно не пив. Чи справді вона така смачна і холодна, як та, що коло самого лісу у Христищах?
Ординарець пана капітана, рядовий жовнір Янек Поплавський вирішив піти у село і дістав на це дозвіл:
 — Можеш іти, все ж йотчизна твоя… Кинув, мабуть, тут і кралю? Шаблю візьми на всяк випадок. Якщо щось — не панькайся, бо то — одні хлопи, бидло…
Янек пройшов вуличкою до долини, обминув городи та левади, що поросли густим верболозом, за тим — пробіг понад річкою, і стежкою аж до обійстя дядька Пилипа. Заховався між деревами у густій зарослі сливняку, звідки було видно і хату, і подвір'я, і стодолу із високим солом'яним верхом. Брама до стодоли була відхилена. Ще не запалювали у хатах світла, але Янек знав, що і де робиться. Як тільки Дарина увійшла до стодоли, він кинувся за нею…
Артема у цей час тільки-но підіймався стежкою догори, городами, але серцем відчув щось недобре. Ще здалеку ніби почувся лемент жінки, голос лунав із стодоли, і то був її, Дарини голос! Артема, забувши про свою поранену ногу, миттю кинувся до брами, рвонув її на себе і побачив, як його Дарина з усіх сил відбивається від якогось чоловіка.
 — Ти що робиш?! — люто прохрипів Артема і з рішучістю звіра кинувся на нього, впізнавши у гвалтівникові жовніра Поплавського…
 — Не забудь про шаблю і не панькайся, — миттєво пригадав Янек…
Згодом на крики у стодолі збіглися люди, селом полетіла страшна новина: на обійсті Пилипа Кулівошки сталася трагедія — шаблюкою порізана дочка Дарина, а вилами заколотий Янек Поплавський.
Таки важкою видалася ніч Святого Варфоломія в Гарячківці. Вдарили на сполох церковні дзвони, пішла навколо Огруду велика стрілянина, загорілися чиїсь хати… Тільки решткам польського легіону вдалося втекли із села тієї ночі. 28 серпня 1920 року загинуло багато поляків, бо ложили селяни по вулицях, де кидалися вершники, борони догори зубцями. І більшість покалічених була через це. Загиблих поляків відспівували і ховали у сусідньому селі М'ястківка, бо там існує і костьол, і цвинтар католицький ще й сьогодні. Пригадують у Гарячківці, коли громадянська війна скінчилася, то родичі загиблих шляхтичів приїздили і забирали тіла своїх рідних до Польщі.
А про Артему, котрий залишився живим, розповідали, що простився він із дітьми Івасем та Марійкою, взяв рушницю та пішов у ліси. Подейкували, що був він і у загоні Тимошки Добровольського.
Згодом Артема повернувся до своїх дітей, котрі жили біля тестів. Коли ж односельці цікавилися, як загинула його жінка, то одразу перед очима вставала та триклята стодола, і верталося те, як наляканий поляк кидається на нього із шаблюкою, як схоплюється Дарина і затуляє його, Артему, своїми грудьми, як падає бідолашна просто на шаблю… Як намацує він за дверима вили та глибоко всаджує їх у живіт ворога…
До кінця життя сам себе винив Артема у смерті дружини, тисячі разів перекручував усі можливі варіанти її спасіння, та приходив до твердого висновку:
 — Якби банда не розібрала колію до Крижополя, якби не йшов стільки пішки, то не сталося б лиха…
І жодного разу не мигнула думка, якби не польський легіон і не Янек Поплавський, то й справді все могло бути по-іншому.

ТИМОШКА

На полудрабки старенького колгоспного воза і під голову небіжчика постелили свіжої соломи. Ні ряденця, ні одежини чи рушничка… Голова у Тимошки була прострілена, і кров ще капала по соломі на дорогу, а сам він лежав, розкинувши широко руки, і кожний, хотів він того, чи ні, але зримо прилучався до його смерті…
Гарячківці здогадувалися, що все почалося торік, коли ще взимку з Крижополя надійшла сувора вказівка зрушити та якнайшвидше скінчити колективізацію. У районі знали, що за низький відсоток майнового та земельного узагальнення високе начальство не похвалить. Знала про це і місцева влада. Тому сільський «комбідовський» загал рішуче взявся за справу. Засідання «комбеду» (комітету бідноти), куди входив новий голова сільради Григорій Бобринський, присутній уповноважений з райцентру та ще декілька місцевих, затягнулося допізна. Під сволоком невеликої тісної кімнати горіли дві лампи, пахніло цигарковим димом і перегаром.
 — Гражданє! Прошу тиші, — проказав колишній червоний кавалерист Бобринський, — питання у нас одне: де і у кого на обійсті буде тепер новий колгосп. — Він значуще помовчав, оглядаючи присутніх, котрих добре знав. То були малоземельні та безземельні селяни, що не підтримували ні «білих», ні «бандитів». Хтось зауважив:
 — Що там багато говорити? Звісно, що на обійсті Тимошки Добровольського… Де ж іще?
 — Якраз посеред села, отож… — підтримав хтось.
 — Інших пропозицій не буде?
Скраю, на ослоні, сидів Касян з Яру, що представляв найбідніших:
 — А, як же, той…хлопці? То ж йому сам Котовський Григорій Іванович слово дав…
 — Яке ще там слово?.. — вставив хтось в'їдливо.
 — Як то, яке? Тож при всіх сказав комбат: «Ти, Тимофію Харитоновичу, кидай цю штуку — бунтувати, здай до сільради кулемет, рушницю і патрони. Берися за розум, хазяюй, як всі люди. — Касян перевів подих. — Даю тобі слово командира Червоної Армії, що все буде добре, а то слово належить совєтській владі.
 — Правильно, правильно, — підхопили інші.
 — Я тут слухав і так думаю, може, те справді так воно і було, і ті слова Котовський казав. Комбригу легко кидатися словами. Він скочив у сідло і війнув! Так? А нам колгосп зачинати треба, — голова глянув у бік уповноваженого, — онде, з району до нас чоловік приїхав і каже, що треба це робити негайно, не відкладати цю державну справу на весну.
Бобринський знову повернув голову у бік чоловіка у шкірянці, той кивнув, погоджуючись із його словами, тож впевнено підсумував:
 — Вирішено! Будемо розкуркулювати Добровольського. Все.
 — А Марія, жінка його, а діти? — Вирвалося у когось. — Який він, Григоре, кулак? У нього крім власних і жінчиних рук ніколи наймитів не було. Він, якби так сказати…
 — Так і кажи, Пилипе, злодій та бандит він, цей Тимошка… — додали з іншого кутка. А жінку його і дітей ніхто рушати не збирається, нехай у батьків своїх живе…
Так і порішили. Невдовзі з'явився колгосп, який найменували ХІІ з'їздом ВКП(б), а Тимофій забрав свою родину з хати та відвів до молодшого брата Сави. Сам же із села щез — наче камінь у воду…
Минув час. Рання весна сповнила повітря та пішла по городах, дірявлячи сніг. Тетяна з дочками готували їжу, пекли хліб, батько Никифор порався на подвір'ї. Дочка засвітила лампу, але мати зауважила:
 — Ти б спочатку хоча б вікно хусткою заткала.
 — Мамо, тож татко ще надворі.
 — Береженого, дочко, Бог береже. Ти, забула, що злодії з батьком хотіли вчинити? Коло своєї хвіртки ледь не задушили. Щоб тому Саскові — грець!..
Тетяна збиралася витягати з печі хліб, коли у вікно постукали:
 — Відчини, Кифоре, свої…
Тетяна злякалася:
 — Не виходь!
Никифор обернувся вже від дверей:
 — Подай сюди наган.
Нічого не відповівши, перехрестилася перед образами і подала.
Повернувся не сам, а з Тимофієм. Той, привітавшись і не скидаючи шапки, витягнув з-під пахви обріз рушниці, нагнувся і поклав під лавку.
 — Доброго здоров'я і вам, Тимофію, — відповіла Тетяна.
Говорили довго, про колгосп, колективізацію… Насамкінець гість поцікавився:
 — А, що, коні твої, Никифоре, знайшлися?
 — Є коні, слава Богу! У хліву. Знаєш, Тимофію Харитоновичу, всі, які знав, ярмарки обійшов я, шукаючи… А хлопці їх ховали, нізащо не повіриш, у Захарка, коло містка при долині. Добрі люди помогли коні повернути. — І додав: — Таке життя…
 — Знаю про те. Вийдемо на двір, — піднявся з-за столу Тимофій, — попрощаємося.
На дворі Никифор розповів гостеві, що у міліції йому дали револьвер, бо сусід жити спокійно не дає, замучив:
 — Ніяк не второпаю, чого це я Саскові дорогу перейшов? Ти не знаєш, Тимофію?
 — Йому, я відчуваю, не ти один заважаєш…
Тимофія у селі поважали. Чи на музиках, чи на чиємусь весіллі — завжди був першим, як говорять, заводним. А тільки з війни повернувся, то всі побачили на грудях блискучий „Георгіївський хрест“, за хоробрість дали. Не злюбив його з того часу теперішній голова сільради Григорій Бобринський, мабуть, позаздрив таки:
 — Я, Тимофію Харитоновичу, до тебе нічого не маю. А ось руки тобі не подам, поки оту царську цяцьку не знімеш.
 — А ти, Григорію, можеш хоч завтра заявити не мене в ЧК, справа твоя… Але хрест не зніму. Ні на того напав.
Та невдовзі Тимофія Добровольського справді викликали до М'ястківки. Що йому там казали, і що відповідав — не знає ніхто, але замкнули його у тамтешній тюрмі. Посидів він, розповідали, день або два і кудись звідти втік. Як не стало Тимошки у селі, то про нього, начебто, і забули. Та коли почалися крадіжки, попливли чутки, що то справа рук „банди Добровольського“. У когось коні з хліва посеред ночі вивели, десь корова поділася… Хтось когось у лісі перейняв та відібрав гроші. Приїхала з Вінниці міліція, давай допитувати його брата, рябого Саву, дружину Марію, дітей… Та про що питати?
Додому Тимошка не повернувся, а оселився зі своїм „гуртом“ у гірнях, що здавна були у Вільшанському Яру, одразу ж за селом. Ще наші прадіди у тих гірнях видобували для господи надзвичайно міцний будівельний матеріал. З того білого каменю мурували у селі усі огорожі та льохи, на кладовищах ставили хрести. З нього ж — високі стіни панського маєтку Огруду.
Свій „штаб“ Тимошка зробив у печері під великою кам'яною скелею-козирком. Кажуть, там було багато різної зброї. Знала про це і міліція, але серйозно його не турбували, згодом послали свого чоловіка до Бирзули, аби сам Котовський допоміг втихомирити „злодіїв“. Коли приїхав легендарний комбриг, прийшли і селяни, і голова сільради Бобринський. Котовський з'їхав з верхньої дороги і, не зіскакуючи з коня, зупинився на скелі над входом до печери. Тимофій Добровольський не поспішав, із гірні вийшов із рушником на плечах. Не оглядаючись, спокійно дійшов до річки, змив руки та обличчя, витерся і затим повернувся назад до печери. До високого гостя вийшов вдягнений у чисту з вишитою манишкою білу сорочку, у чоботях, але без кашкета. Став навпроти, чекаючи, що той заговорить першим. Так і сталося:
 — Так ось ти який, Тимофію Харитоновичу? Приймай гостей!
 — Ну що ж, беріть мене, — схилив голову Тимофій.
 — А я не воювати з тобою приїхав. Поговорити треба, — легко зіскочив на землю…
Розмову Котовського з Добровольським чули всі, повідав комбригу селянський ватажок, чого у ліс подався і чому коло землі не робить, бо забрав її колгосп, і чому з головою сільради стосунки не склалися…
 — Поговорю з Бобринським, — запевнив Котовський, — щоб тебе не рушали… Вертайся у село і живи, як усі…
Кажуть, і справді, надумав Тимофій почати усе спочатку. Та закопав був у лісі гроші, одне слово, скарб. Вирішив його відкопати та поділити між громадою. Зібралися разом під височезним та кремезним дубом, розпалили вогнище. Курили, згадували минулі пригоди. Тимошка веселився, здавалося, від серця у нього відлягло: все ж таки — додому! Кому таке собаче життя сподобається?
Коли ж поснули, Саско (Сашко Л.) з Патрашком (Патратій М.) замислили всі гроші собі прихопити та на двох поділити. Узяв Саско добряче гатило та вже і намірився вдарити сплячого ватажка, як побачив таке Артема:
 — Булавою по голові — і нема Тимошки?..
Та й штурхнув його в ногу так, аби той прокинувся. Схопився Тимофій, озирнувся і зрозумів одразу, що і до чого:
 — Поділимо, — каже, — хлопці, гроші іншим разом. Так і сталося. Але тоді Тимошка Артемі, якби добровільно свою «долю» віддав, ніби дякував за порятунок:
 — Бери, Артеме, я так вирішив. А тобі дітей-сиріт треба кормити…
Та все одно передчасна смерть не оминула Тимофія. Говорили про це по-різному. Але те, що його вбили совєти — то точно. Кажуть, прийшов до них у гості чоловік здалеку. Хто знав, що то переодягнений чекіст? Жінка зібрала на стіл, пригощала, випили по чарці, другій… Коли Марія за чимось з хати пішла, нахилився відвідувач, начебто ложка з рук випала, а сам з-за халяви вихопив револьвер і вистрелив Тимофію в голову. Увійшовши, жінка зчинила галас, позбігалися люди, та було пізно…
Щоб зайвий раз нагадати селянам, що влада у селі існує і її треба боятися, Тимошку поклали на воза і повезли селом аж до сільської ради… На дверях цієї владної установи пришпилили папірець з написом: Бандита Добровольського Т.Х., мешканця Гарячківки, вбито. Виконав чекіст такий то… Підпис прочитати не змогли.