Анна Лимич

ПІСНЯ РОДУ ЛИМИЧ

Від сивих Карпат до ясного Поділля Одною рікою тече родовід
На прізвище Лимич, як велич і сила, —
Страждальний і мужній вкраїнський нарід.


Приспів:
Наш рід, наче небо, — глибоке та світле.
Наш рід, наче сонце, — з промінням рясним.
Хай в серці надія, мов райдуга, квітне —
У роді великім відродимось ми!



У війнах й погромах горіли та тліли.
В режимах гнили, в депортаціях теж.
Дай, Боже, нам віри, терпіння і сили,
Щоб нашого роду не меншало меж!



Приспів.



Нам бути родиною й жити єдино,
Лишати нащадкам історії плин
З любов'ю до предків і до України —
Хай буде наш рід, як улюблений син!



Приспів.



За руки візьмемось, щоб кров пульсувала,
Гарячим багаттям по венах текла.
Щоб діти й онуки завжди визнавали Наш Лимичів рід від села до села.



Приспів.



Відновимо й зміцнимо нашу родину,
Духовно і кревно з'єднаємось ми.
Ми — частка народу, ми — нація вільна.
Ми — гілка вільхова її давнини.



Приспів.

Вересень 2000 року 



РОДИННА МОЛИТВА

Світлий Боже! Низький уклін Тобі за хліб наш насущний, бо він є життєдайною силою роду нашого. Дай, Боже, нам усвідомити свою душу та помисли.


Дай, Боже, воскресити дух предковічного єднання, родинної любові та єдино духовного початку коріння великого роду. І буде наш рід міцним, могутнім і спрямованим своїми чистими помислами у Небо.


Боже великий, дай нашому родові якнайбільше хороших християнських родин. Хай буде нам благословення Твоє, Господи, бо в серці у кожного з нас Ти відлунюєш молитвами про Тебе і про нас.


Рідна Україно! Схиляємось перед тобою в любові та вірі до тебе! Заступи нас, рід твій, від усякого лиха. Будь нам надією та порадницею в усіх наших справах на твоє благо! Заради тебе ми всі збираємось разом у великий родинний гурт, готовий на спільні страждання та радощі, на все, що допоможе тобі справами нашими ствердити себе в усьому світі!


Нині ти — незалежна! Нам будувати свій власний дім для себе, для дітей, онуків і майбутніх поколінь. Не допусти нам гріхи, в яких зневажаються почуття честі, гідності та совісті. Даруй нам ласку ніколи не боятися пожертвування, де тільки йдеться про твою славу і добро українського народу. Зміцни в нас високе почуття святости діла, до якого ти нас покликала. Благослови нашу працю та наміри. Збережи наш рід у єдності та вірності.


Дай, Боже, і кожному родові благословення, як нашому! Дай нам, святий Боже, мудрості і сили бути завжди разом, прощати один одному, поважати і любити один одного та продовжувати рід наш, допоки існуватиме світ! Збережи нас у мирі заради любові до Тебе нині і повсякчас, і на віки віків! Амінь!

Жовтень 2000 року 

ВОСКРЕСІННЯ

Моєму чоловікові Андрію Лимичу,
Голові давнього українського роду Присвячую.



Розділ І


О, це не біль! Солодка мука тіла,
Політ душі до вогняних основ…
Здається, ніби щастям засвітили Маленьку зірку на ім'я Любов!
Весняний трунок вже тече із чаші,
Небесним сяйвом липне до лиця.
Невже уся планета стала нашою,
Аби світила в небі зірка ця?..



У свято Роду сонцем сяє Сян,
Рясніють кольорами гори, схили.
Ця дивна осінь, наче океан
Снаги гарячої, безмежності і сили.
У селах попід Сяном голоси —
Їх дзвони будять, начебто на битву.
Такої тихої, небесної краси Ніде немає — все вогнем налите.
Твоя душа святкує відчайдуш!
Летить у небо співом кришталевим
І піднімає сотні тисяч душ,
І виростає рід, росте у древо.
А ти здіймаєш дзвін на три віки,
Аж закладає тим набатом вуха.
У нескінченнім дзеркалі ріки Один промінчик полум'я роздмухав.
Стоять, мов люди, всюди ялівці,
Мов острови — вільха, тополі, клени.
У тебе ямка ходить по щоці,
І ти щасливий, наче світ шалений!
Тут, над могилами, де пращури твої,
Народжувалась пісня і молитва.
Хіба ж ти знав, що саме ці краї
Думками правнуків воскреснуть оповиті?
Були ж тут люди, і були хати,
Паслись отари і дзижчали бджоли.
На відстані душі і самоти Вирішувала все війна і доля.
Ні перед Сяном, ні за ним тепер
Вже п'ять десятків літ нема нікого.
А вітер крила знову розпростер,
І пасма диму вирвались гіркого…
Переселенці, вигнанці, чужі,
Куди ж це кіньми їхали ночами?
А осінь золотом малює вітражі,
І дух минулого шепочеться із нами.
І поступово втілюється в дзвін,
І громовиця ріже шумовиння.
У прикордонній смузі двох країн
Святкує рід великий Воскресіння.
І ти, немов сп'янілий від життя,
Від суєти суєт, турбот, народу…
Тримаєш рід, немов своє дитя,
Отут, де височить твій Корінь роду.



Ці пелена і шовковичний кокон,
І воскресіння з Божої руки…
І непорочність Господа допоки,
Нам сяє сонце, світяться зірки.
«Христос Воскрес!» —
летить у небо птахом,
«Воістину Воскрес!» — услід за ним.
Над храмом, над його високим дахом
Зійшлись світи небесні та земні.
З'єднались душі сущих і далеких,
Всіх рідних, дорогих завжди людей.
На прощі перед Господом нелегко,
У храмі серця Божа служба йде…
А на хресті — лише сліди від крові,
В печері плащаниця пахне Ним.
В пасхальних днях, у безмірі любові
Найбільше свято — радість таїни І те, що можна стукати у двері,
Подати щиро й щедро будь-кому,
Простити зраду Тайної Вечері,
Тому, що Він Воскрес, Він є тому…



Розділ ІІ



Ти знову ребуси розгадуєш вночі:
Христина, Феня, Текля. Хто їх мати?
Микола — батько. Він помер, мовчить.
Проте за всіх потрібно точно знати.
Генеалогія — наука на віки,
Хоч геноцид і війни-людожери…
Відімкне час пташиний ключ легкий,
Аби почати хід нової ери.
От-от наступить ХХІ вік —
День Воскресіння роду — наше свято,
Щоб на Великдень, хоч би раз у рік,
Померлих і живих усіх згадати,
Дві тисячі до списку записать —
За кожного окремо помолитись.
Нехай свічки, як факели, горять,
Рідні усій призначено зустрітись.
Розлоге дерево ввібрало сотні літ,
Усі гілки з'єднало у сплетінні.
Де не поглянь — кругом його коріння,
Усюди залишає буйний цвіт.
А ти й зів'яле листя позбирав,
І оживив, як маг, забуту силу.
Шукаєш Всесвіт, про який не знав,
Знаходиш пращурів домівки і могили.
І знов чаклуєш… Аркуші лежать,
Засипані, мов маком, іменами.
У всіх шеренгах прадіди стоять
З родинними своїми знаменами.
Усі готові слухати і йти.
І знаєш ти, що маєш їм казати.
Гортає вітер листя чи листи,
Несе то на Поділля, то в Карпати

.


Розділ ІІІ



Припали пилом аркуші зотлілі,
Від часу потемніли і затерлись.
Всі імена записані чорнилом,
В подвірних книгах вже давно померлі.
У чоловічих графах: батько й діти,
Жінки — окремо. Сторінки, мов кроки.
Дві різні статі від початку й доки Існує світ і нам у ньому жити.
Що аркуш — то історія родини:
Що мали, як вели, кого кормили.
Марія Лимич народила сина,
А чоловіка в цьому ж році вбили.
Одне село вливається ув інше.
Перелік прізвищ, імена і дати…
Сльозяться очі, можна не вгадати Рядок чи слово. Хто так дрібно пише?
У голові немов шепоче голос:
Якби ще трохи, ще якби читати!
Від цього несподіваного кросу Злетілись янголи безкрилі і крилаті.
Наталя, Анна, Марфа, Євдокія…
Вони були, вони для роду вічні!
Чим повторилось в них моє обличчя?
Течуть віки, вертаєшся до Кия,
До Володимира, до давнини, як вчора.
Чи я така ж проста собі селянка?
Чия була дружина? Скорше — бранка,
Бо і сьогодні — совісті докори…
Архівні книги знають так багато.
Це вище над думками і сумлінням —
Відкриється раптово, наче свято,
Пройме жагучим і ясним промінням!
І наче Лимичів вже не знайти нікого,
Але отут, у тисячу сімсотім…
Юрба імен в рядках, немов за дротом,
Спочатку — стежка, а за тим — дорога.
Так важко хтось носив завітні мрії,
Так страшно хтось вмирав на ешафоті…
І знову сина нарекли Андрієм,
А у Андрія Анна буде потім…



Вночі дощі, а вдень — яскраве сонце.
З дерев тумани сіються м'які…
Червлене золото незваженими порціями Впродовж доріг чекає двірників.
А ми з тобою, наче в тому винні,
Що дивно так й негадано знайшлись,
Що склеїлись окремі половини І всі космічні смуги перейшли…
А там — весна. Там не буває льоду.
Там щастя не потрібно боронить.
Усі життєві драми і негоди Тривають тільки блискавичну мить.
І ми, блаженні у своїй любові,
Царюємо в далеких тих світах.
Абетка ніжних слів звучить у мові,
Вона у нас в очах і на вустах.
В душі — дощі. А серце — наче Сонце!
І відчуття таке, що ми птахи.
Земля для нас — бездомна, скалка в оці.
Змиває повінь погляди сухі…
І ми з тобою, наче в тому винні,
Що між землею й небом — вічна грань
А наші дві щасливі половини —
Мов світлий диск у темряві світань.


Розділ ІV


Вільха альпійська має назву: лемич,
На полонинах всюди — де не кинь.
Бринить красою Верховини велич,
Карпатських гір завмерла височінь.
У Жаб'йому говорять: «лєміч» м'яко,
А «рубиться на судник» для родин.
Росте вільха зелена й поміж всяких Народних давніх галицьких рослин.
Рясніє лемич на грунтах вологих,
А, може, річка Лімниця — від Лим?..
Жили і Лемичі-русини тут, і волохи,
Хорвати білі… Що було за тим?..
У Дністер Лімниця тече, де Галич сяє,
Де уличів витає спраглий дух,
Де Лемич древній з племені блукає,
А сам він, наче порох, вічний рух…
Юрмиться рід у світі, де завгодно,
По всіх Балканах Лимичі живуть.
Але знайти потрібно первородних —
Серед віків на нас чекає путь…
Із сербів, може, він? Де схід, де захід?
Або — з нащадків кельтів? І хтозна,
Про що мовчать кочівники хозари,
Гірських хребтів блискуча сивина…
Було чимало тут й онуків княжих —
Дружини руські бойовий плекали хист.
Ще й дотепер то тут, то там приляже
На городища ранній падолист…
Охороняли край чужий завзято,
Дністер і Сян — то був торговий шлях.
Підніжжя гір могло усе сховати,
Вершини спали в білих подушках.
Вільху назвали лемичем й гуцули,
У бойківських говірках лемич є.
Рослина ця усіх до себе тулить,
У монограмі густо листя в'є.
Прикраса справжня Лемичів і роду,
Чудовий символ! Видно, всі пішли Із галицького славного народу,
А потім щедро й пишно зацвіли!
В Покутті, Семиградді, Буковині
На землю сіли з роду Лемичів.
З роками значно більшало в родині,
Немов лелечих ширшало ключів.
Вони летіли! Хто — за небокраї,
А хто стежками гори пересік.
У вирії, в окраїнах Оранії,
Зостались жити Богом даний вік.
Хтось залишився в Лікті біля Сяну,
А хтось пішов шукати щастя вглиб…
І стала рідною незвідана окраїна —
За воєводством Брацлавським — відшиб.



Розділ V



Ідеш землею — не ідеш, а плачеш…
Ярмо, як зашморг, шию обвива.
Холоп-втікач, але людина наче,
І руки є, і мислить голова…
Але вчепилось те смолисте «бидло»,
І як його зітерти, наче бруд?
І катували, і різками били,
Чорніє пусткою залитий потом грунт.
Та й що тепер? Кудись у світ за очі…
І щоб собаки панські не взяли.
А серце волю спрагло пити хоче,
І щоб думки спокійними були.
Дністровий тракт веде, куди — не знає,
Ідуть воли, сп'янілі від шляху.
А щось в душі ридає, мов співає,
І щось німіє від того страху.
Та все одно, куди вестимуть ноги,
Кругом пани волають: «Все моє!»
Одна надія — помолитись Богу І мати в цьому світі щось своє.
Галичина лишилася позаду,
І верстових стовпів сумні вогні…
Тікали з панщини, неначе бігли з аду,
А раптом краще жити вдалині?
Ще кажуть, на Поділлі значно легше,
Хоч Посполита Річ панує всім…
А, може, просто язиками плещуть,
Селянські руки й там потрібні їм…
Дністровий тракт блукає між лісами,
І під ногами дише хмизом гать.
А жити все одно, мабуть, з вовками,
Куди небесна ллється благодать?
Поділля — то суцільні чорноземи,
Землі багато — турки відійшли.
Якби у справи не втручався демон,
То й справи вгору все-таки пішли б!
Пан над холопом має право суду.
Опіка й нагляд панський без кінця!
А хто втече, того ловити будуть
Усе життя до смертного вінця.
В ХVІІ столітті — панству воля,
У вісімнадцятім воно також без меж.
А селянину кажуть — просто доля,
Кріпацька доля по закону теж.
Та Австрія змогла здавити шляхту,
Але іще минув стражденний вік,
Коли отримав в пана власну хату Змарнілий від роботи чоловік.
Під Австрією легше: книги пишуть,
Хоч людність бідувала, як завжди.
Комірники, халупники та інші
Були, як видно, у страшній нужді.
Без грунту, без хатини, без городу,
На панщині від ранку до зорі…
В голодний рік лишався без роботи,
Втікав, вмирав кріпак о тій порі.
Скількох до себе прийняло Поділля!
І сім'ї, і громади — тисячі!
Росте, мабуть, якесь там диво-зілля,
Яке лікує душу і мовчить…




Розділ VІ



Гарячківка чи просто Гатне поле?
А ще… Ганчарське. Господи, чому?
Чи назва ця розкриється поволі,
Бо диким бути випало йому…
Це поле смерті, мабуть, поле крові,
За тридцять срібняків, та хтось купив.
Немає гірше підлої любові…
На сторінках історії лиш — пил…



Гарячківка. Таке собі село.
Таких багато, всі, як сестри, схожі.
Серед лісів дрімотних ожило —
Ішли повз нього різні перехожі.
Історія не раз дивилась вглиб
Своїх віків, розгаданих не дуже…
Оце той самий Брацлавський відшиб,
За ним — степи безкраї і байдужі.
І вільний вітер з запахом трави,
І кінський тупіт, і глухий, і вічний.
І деколи — каміння і рови,
І черепи — до обріїв обличчям…
Гарячківка в історію ввійшла Не тільки тим, що місце тут гаряче,
А тим, що свідком втікачів була,
І тим, що притулила душі вдячні.
Сюди колись і Лемичі прийшли.
Родина, дві?.. Про це ніхто не знає.
Метричні книги записи ховають,
Але за три століття вже були!
У вісімнадцятім уперше впало в око:
Жив Яків Лемич на подвір'ї Тищуків,
Росла донька Палажка в нього доки,
Не вийшла заміж у 15 років…
Мабуть, була її судьба така —
За Афанасія, за сина Тищука.
І Бог одразу дав дарунок їй,
Бо народився хлопчик Тимофій,
У Феді Лимича з Федорою — Марія,
Марія ж одружилась з Тимофієм…
І знову Лемичі, і знову Тищуки!
Мабуть, з чиєїсь легкої руки…
Життя, життя…Такий короткий вік!
Отут він жив, а тут вже вмер, бідняга…
Ніхто років не вів щорічний лік,
Одне було — що день, то значить благо.
Косили голод, холод і нужда,
Хвороби і помори — місяцями!
А осінь — наче дівчинка руда,
А зими — з кришталевими снігами.
І тільки теплою приходила весна,
Як зацвітали душі і дерева,
Орали землю, щоб жила вона,
І не чекала: «Де ви, люди, де ви?»




Розділ VІІ



Головчинці лежать в широкій балці,
Хатини туляться, як сироти, ліп'янки.
Стоїть праліс стіною. Рано-вранці
Скриплять в дорозі від морозу санки.
Замерзли трясовини й болота…
Корчма завмерла вогником далеким.
А на душі така сльозить сльота —
Тепер у лісі жити — ой, нелегко…
 — Що ж, браття, тут для нас уже не дім,
Зберемося весною у ватаги,
Покажемо усім панам своїм,
Якої Кармалюк іще відваги!..



Летять гінці в усі кутки, по селах
Горять маєтки панські, мов снопи!
Гуртуймось, браття, будемо веселі,
Або — у ліс, або — важкі цепи…
Оті кайдани, що гудуть, мов дзвони,
І до Сибіру борознять шляхи…
Шукаймо волю вперто, безборонно,
Як не знущалися б за те пани лихі!
Нехай показяться вони, як ті собаки,
Бо все одно тут: пан або пропав…
Були й до нас відважні гайдамаки,
Я — Кармалюк, на їх стежину став!
Простити ляхам біль не маю сили,
За кров людську помститися берусь.
Візьміть, селяни, коси, гострі вили,
Влаштуєм панству справжній землетрус!
Кріпацька доля ланцюгами гримне,
І задрижить згорьована земля,
Збіжать пани, слідів не буде видно,
І тільки курява чорнітиме здаля.
Та ляхи не здаються, знов шукають
Кармалюкових спільників, за тим
По всіх в'язницях — селами саджають
І — на Сибір! Порожній стогне дім.
Слабкий згодиться й видасть отамана За кілька злотих, начебто Христа…
Засліпить очі зрада чи омана —
Нема на них Господнього хреста…
І знов, Устиме, ланцюги на шию —
І Кам'янецька, Літинська тюрма…
Та я втечу, бо я втікати вмію —
Вже тричі йшов з Сибіру, чи дарма?
Тавроване моє чоло і тіло —
Шпіцрутени, гарапник, батоги…
Та не звели вони мене в могилу,
Поділля миле стогне навкруги.
Та є у мене ті, що спилять грати,
І навіть як помру, помстяться вмить:
Словінський, Сотничук і Головатий,
Дроздов і Леміш… Серце так болить.
Дружина плаче: «Повернись, Устиме,
Сини ростуть без батька стільки літ…»
 — Якщо прийду, Марино, то загинемо,
Прости, не відчиню своїх воріт…
Кріпак-втікач щасливий лиш на волі.
Сім днів на тиждень — панщина одна!
Свистять різки, кривавлять спини голі,
Раби і тільки! Кожна мить — труна.
А як набридли засідки, облави…
Неначе звіра ловлять по лісах.
Та йде землею невловима слава,
Несе панам неспокій, помсту, жах.
Та й що мені ці Кам'янецькі мури,
Коли душа давно не знає меж?
Знущання, покарання і тортури Уже не зломлять, не зупинять теж…
Пізнав рекрутчину, її шляхи далекі,
Усю Сибір, Росію перейшов…
І там, як тут, задушно і нелегко,
Чекають, хтось селян підніме знов…
В'язниці відтепер — не перешкода!
У мого духу — двоє дужих крил.
Я — Кармалюк, пообіцяв народу Давити панство, скільки стане сил!




«Люблю тебе, бідовий чоловіче, —
В думках гірких оце тобі кажу. —
Який мене, щоб знав, терзає відчай!..
Щоночі тінь твою я стережу.
А вирвешся — лише одна хвилина Пов'яже нас любов'ю і теплом,
Заглянь до люлі, ти не бачив сина,
Й виходь мерщій… Та не іди селом!..
На тебе гайдуки кругом чатують,
За хатою сховалися, чийсь стук…
Грозилися, до смерті закатують,
Якщо потрапиш раптом їм до рук.
Ти кличеш у світи, кудись на південь,
Але не можу я з тобою йти…
Не буде щастя нам, Устиме рідний,
Та й волі не діждатись, не знайти…
Учора знов мене різками били,
Наказували видати тебе…
Пани давно нас розлучили, милий,
Я все одно не вбережу себе…
Бо знов заслабла… Дітки, наші діти Залишаться сирітками рости…
Посій, Устиме, біля хати жито,
Прости мене, прости і відпусти…»




Несе кудись хмарки мінливий вітер,
Марини й сина старшого нема…
Пройшла уже сумна третина віку —
Живе кріпацтво. Тільки недарма Поміщиків лупцюємо нещадно,
За що селян — в Сибір, в один капкан.
Ще років з тридцять, як нарешті влада Дасть вистраждану волю кріпакам.
Вже тисячі притягнуті до слідства,
Повстанський рух розлився й на Волинь.
Як тільки Кармалюк тихенько свисне —
Горять садиби панські, де не кинь…
Каричинці, Деражні, Красносілки,
Головчинці, як факели вночі…
Лиш встигнути, не запізнитись тільки Помститися недолюдкам хутчій…
Роздати їх добро нужденним, хворим,
Бо гроші панські — сльози кріпаків.
Та ще чума, холера — чорним мором,
Ні села -, а лише стоять пустки…
До того ж, як востаннє йшов з Сибіру,
То знав, що засідки чекають звідусіль.
Та все ж не спильнував і не повірив,
Що зрада принесе нестерпний біль.
В Каричинцях, куди раніш заходив,
Чекала пастка. Згодилась на це
Така собі прихильниця… Процкова,
Тихенько хату узяли в кільце,
І крикнув ворон, на біду, здається,
І гримнув постріл — розколов чоло.
 — Я — Кармалюк, — заголосило серце, —
Я — Кармалюк… Заплакало село…
Та підла смерть уже — не перешкода.
Витає дух завзятий знаменом…
Діждатись волі роду і народу Вже стане сил! За неї — напролом!..




Вклонюсь тобі, розтерзаний народе,
За те, що Україну в серці ніс Крізь всі жахи, неволі та незгоди,
Аби втекти з-під нищівних коліс.
Славетний дух єднає ту світлину,
Де отчий край, де був колись вогонь.
Там й в пагонах пульсує Батьківщина,
Та сиротіє білий попіл скронь…
Схилюся над землею, — мов ікону,
До серця грудку рідну притулю.
Царює пам'ять в прикордонній зоні,
Я землю цю понад усе люблю…
Душа безтямно тягнеться додому,
А безпритульний світ кудись веде
Крізь пелену дощів, тугу і втому…
Яріє щастя невідомо де.
І де ж ті Лимичі, яка спіткала доля?
Що вік — то злидні, що війна — то жах.
Історія — і воля, і сваволя,
А дух — то геній, то підбитий птах…
Душа болить безмовно і надривно,
Летять думки відлунням самоти.
Ридає скрипка жалісно і дивно,
І звук летить по сходинках крутих.
У небі сумом обмерзає літо —
Стійка зима холоне у кістках!
А хтось минуле, наче крейду, витер,
І біла пляма — це вже мертвий птах.
Ці невиразні контури зникають,
Як той розп'ятий Янгол на хресті.
Мабуть, чогось душа таки не знає,
Бо цілий Всесвіт змушена нести…




Розділ УІІІ



Знову срібне волосся з'явилось в повітрі
І до щік притулилося світлом зустрічним,
Ніби лагідним доторком Діва Марія Витирає сльозинку із мого обличчя…
Від Успіння всміхається бабине літо,
А Пречистая Діва восходить у небо.
Ми для неї, мов серденько рідне, як діти,
До яких щохвилини приходити треба.
Ми для неї усі — не дорослі, не зрілі,
А життя на Землі — наче порох осінній.
О Пречистая Діво, о Діво Маріє!
Захисти нас від глуму як власної тіні,
Від зрадливого світу і темряви ночі,
Від розпуки, розлуки і нерозуміння…
Хай у душу проникне твій погляд пророчий,
І любов освятиться у празник Успіння.
Це — не сон і не біль, і уже не прощання —
Ти до Сина на зустріч пішла безборонно.
Тільки літо задивиться вслід як востаннє,
Тільки сяйвом небесним займеться ікона…




Шевченків Гай. Природа первозданна.
І передзвін смерекових церков.
Неначе все співає тут: «Осанна!»,
Величний Львів освячує любов.
Ти присягнув тут двічі. Спершу лемкам,
Що приведеш рідні з Поділля гурт.
Ці люди — наче квіти в оберемку,
Усі — з Карпат, їх батьківщина тут.
Проте давно «розкидане каміння»
Згромадив ти докупи по світах…
От і здійснилось роду Воскресіння,
Тепер у нього дух як спільний дах.
Ти рід шукав, загублений в століттях,
Усіх знайшов — за триста літ назад.
Ці півжиття тобі здалися миттю,
Ти був, як дерево, тепер — неначе сад!
Коріння роду оживили землю,
Вона почула їх могутній клич.
Задумав ти з небес зірвати стелю,
Підняти предків з-під важких сторіч.
Вони тепер — усі назавше сущі,
На білих аркушах паперу — імена.
У храмі Божому за їх молімось душі,
Якщо й була, то прощена вина.
Ти мав знайти когось із свого роду,
Ти їх знайшов між гір, поміж русин.
Це люди мужнього слов'янського народу,
І кожний з нас — то України син.
Тепер всі разом — на святкове віче,
У щирості єднання меж нема.
Від благодаті світяться обличчя,
Розкрилась всім родинна таїна.
Ти стримав слово і знайшов утіху,
Бо маєш спадщину — великий давній рід.
Хтось за тобою ще поставить віхи,
Аби вільхою вівся родовід,
Зеленим листям уквітчав дорогу,
Сяйливим щастям небеса живив,
Щоб кожний Лимич помолився Богу За те, що рід увесь благословив!
Ти присягнув тут двічі. Вдруге — жінці,
З'єднали разом душі та життя.
Любові щедрої наміряно по вінця —
Під стиглим небом журавлі летять.
У храмі божім Володимира та Ольги Дали обітницю, і небо чуло спів…
І стільки почуттів, і стільки слів —
Птахів небесних у безмежній волі!
У цім Гаю Шевченковім, між лемків,
Знайшов ти долю, скільки треба див?
Ще сто разів душа в любові тенькне І сто — щоб світ зненацька не зловив.



Знаю, в серці твоєму гарячі вулкани,
А тепло розливається цвітом по світу!
І твої вітряки, мов живими руками,
Мелють зорі небесні на вранішнє світло.
Ти й лікуєш, як знахар, і душу, і тіло,
І спілкуєшся з Богом, бо знаєш секрети.
У бажанні любити зміцнилися крила —
Так кохають художники, маги, поети…
Ти відчув, як знамення, горішнє тяжіння,
Давній рід на Говерлу повів за собою.
Це — народу і роду святе Воскресіння,
У житті перемог не буває без бою.
Зустрічатимуть затишно дзвони у Лікті,
Рід — це кредо твоє… І надія, і доля…
Ти позначив, де рідні, всі мапи у світі —
Лиш добірним зерном засівалося поле.
Тут, у Рівному, в Лікті, в Гарячківці знаки Спорудив на віки, наче три обереги Від недолі, невігластва, розбрату всякого.
Скільки можна у муках творити елегій?
Слугуватиме справа громаді віднині —
І родина, як святість і віра, воскресне.
Станем родом одним ми усі в Україні,
І поможе нам сила незміряна, хресна!

2000–2004

ОСЕЛЯ ПРЕДКІВ

Святкує рід великий Воскресіння!
Дай, Боже, нам своє благословіння,
Щоб знову ватра славною була,
А кожному — здоров'я і тепла!
Дай, Боже, укріпити дух єднання,
Родинну віру в щастя і любов.
Зустрінемося радо родом знов У краї ріднім — милому Надсянні…
Низький уклін тобі, оселе предків,
Ти бережеш для нас прадавній світ.
Щоб спільна доля тут збирала рід,
У Лікті гнізда витимуть лелеки!.

2005

РОДОВА СКАРБНИЦЯ

Здається, вчора нас вели у гори Карпатські схили та круті стежки.
Зове тепер Адріатичне море
І предковічний поклик крізь віки…
Тоді було хорватське королівство,
А в нім — Елима — Мирослава син.
У Поліцькій окрузі гідне місце
З братами рідними посів надовго він.
З родів відомих Лимичі — у суддях,
У прокураторах… Постійно на виду.
З великим князем Поліцьким у буднях
Судові справи полічан ведуть…
Набіги турків змучили Балкани —
Тут жити довше люди не змогли.
На Україну, до того незнану,
На Сян, у Лікоть, Лимичі прийшли.
Життя в Карпатах обмануло долю,
Хоч полонини — то небесний рай!
За два віки пішли вони на волю —
У Гарячківку, у Подільський край!
Тепер родини Лимичів — повсюди!
Вільха гірська схилилась до води.
Прадавній рід іще міцнішим буде,
Веди, Елиме, у віки веди!..
Ми лиш на мить побачили минуле
У світлім смутку королівських лиць.
І вже, як браму, вічність відімкнули,
Щоб увійти до Родових скарбниць!

2005

ДЕРЕВО РОДУ

Ми маємо небачене багатство —
Родинне дерево із безліччю гілок!
Воно росте і прагне до зірок,
Його родинне доглядає братство.
В скарбницях Роду множиться добро,
І благодать Господня разом з нами!
Літопис Роду золотим пером
Написаний пресвітлими словами.
Ім'я тут кожне світиться теплом,
Бо рідна кров надійно зігріває.
Король, наш предок, нас благословляє
І зберігає під своїм крилом.
Величний титул — історичний карб,
Як булаву гетьманську, шанобливо Несемо у серцях своїх щасливо,
Бо маємо цей найдорожчий скарб!
Нащадкам Лимичів теперішнім, і тим,
Хто буде у віках іти за нами —
Лишаймо наше Дерево рости,
Щоб квітнуло життям та іменами!

2006

ПОЛІЦА

Віче


I


Збирався дощ, до гір присунув небо.
А я молила Бога, щоб не йшов…
У час такий врочистий — ні, не треба!
Внизу Цетіна — як блакитний шов.
А висота! Аж серце завмирає,
Та все одно радіє і бринить…
Далмація, як рідних, нас приймає —
Рід українців через п'ять століть!
Осіннє сяйво сиплеться крізь віти,
Вітає нас на обраній землі.
І прапори родинні біло квітнуть,
Як яблуні вкраїнські навесні…
А тут майдан і стіл, усе — для віче,
Де вибирала Поліца князів…
І навіть сонце світле і величне —
Як вічний свідок, голос із віків…
І ти, наш князю, вибраний народно,
Цю нагороду вірно заслужив —
Вертаєш статус королівський роду,
Щоб дух Елемів у серцях ожив!
І він тепер не буде сиротою
В тисячоліттях безвісти блукать,
Елемів рід стоїть, як вої, в строях,
Його сьогодні — незчисленна рать!




ІІ



Вибори



Яке ж прегарне місце тут для віче!
Таких ніде у світі не знайти.
Здається, що віки до себе кличуть
І падають з гори — бо схил крутий.
Та все ж панує нині ХХІ — ший,
І ти, Великий князю, в нім твердий,
Летиш, як відчайдух, як диво-вершник,
До храму сонця, до межі мети…
Твій час настав, каміння ти згромадив,
Тож поназбирував його з усіх усюд!
Тебе підтримає завжди Велика Рада,
Тебе любитиме і Лимичівський люд.
А ці камінчики — віднині бюлетені,
Що кидалися щиро в твій жупан,
Небесним Батьком всі благословенні,
Бо це Його виконується план.



ІІІ



Елем



Співають дзвони, розганяють хмари,
Стоїть, як сфінкс, прадавній саркофаг,
Горять пречисто у серцях стожари —
Перемагає дух Елемів прах…
 — Елем, Елем! — ім'я здвигає висі,
Верхів'я гір — божественний шатер.
Твої назавжди королівські риси В нащадках вже залишаться тепер…
Твоє ім'я піде, неначе в спадок,
Бо ж полічани Лимичі — твій рід!
І груди грітиме тепло ясних хорваток,
Що поєднали рідні прапори.
До тебе йшли на прощу безборонно,
І ти, відчув Елеме — час тече!
І встало сонце — як свята ікона —
І промінь-меч поклало на плече…


03.10.08, Поліца, Хорватія 13.10.08, Рівне, Україна 

МІСТО

Марії Рівненській (Несвіцькій)



Хіба ж це добре, місто без базару?
А там у парі гроші і товар…
Ніщо в житті не продається даром,
Хоч, кажуть, що життя —
то божий дар.
Її душа — від ярмарку до церкви,
Від права Магдебурзького до мрій —
Складала місту незабутній реквієм,
Аби воно розквітло на зорі!
Той ярмарок вершився на Семена,
Бо князь і зять Семенами були…
Княгиня мала ті шляхетні гени,
Що, як дитині, місту перейшли.
І ось стоїть велично панський
замок У дивному трикутнику річок.
І от відкрито дерев'яну браму —
Із трьох боків в'їжджайте!
На замок Лише закриті від очей століття,
На жаль, ніхто не рахував звитяг.
А згодом у пожежах і жахіттях
Не раз боролось Рівне за життя…
Тих згарищ вже не бачила княгиня,
У інших серце рвалось від туги!
А поки що — Марія — берегиня,
Людина надзвичайної ваги…
Не стало на заваді місце рівне,
Як правило, палаци —
на горбках,
Зростало наше рідне місто Рівне,
У неї, у Марії, на руках.
Її душа — безмежна і побожна —
Спокутувала працею гріхи.
Її роки — безжальні і тривожні —
Пресвітлі та незлічені птахи!
Всі привілеї місто Рівне мало,
Гудів базар, як вулик, досхочу!
Я ніби чула, як вона казала:
«За кожне право я життям плачу!»

2006

НЕ ПЛАЧТЕ…

Бабі Фені із с. Здовбиця Рівненської області



Коли вночі у серце, наче в двері,
Зайде неждано спогад або тінь,
Не плачте очі. Той колючий терен
Не ліг вінцем на сонце поколінь.
Коли удень на мить зійде обличчя Того, хто загубився між зірок,
Не плачте очі. Він долає вічність,
Він поруч з вами, він —
лише за крок.
Його душа із вашою назавжди —
Мов те коріння, що живе, як світ.
Не плачте, очі. Важко вам,
це правда,
Але який із саду лине цвіт!…

2005

ПУПОРІЗКАМ

У пологових будинках лікарі-акушери «дотримуються встановлених нормативів»…



Здоровий глузд не терпить
нормативи,
Коли на світ з'являється життя.
Воно — не плід,
воно — небесне диво,
Перед яким в покорі — каяття…
Перед яким стаємо на коліна,
Бо це — Господній дар,
бо це — Любов,
Яка єднає кревно покоління,
Щоб ангел знов під серце увійшов…
Дитя — це Сонце, що стрічає мати,
Бо криком сповіщає вищий сенс.
Не сполохніть цю мить!
Ніякі статки Не варті без, не варті світу без…
Пресвітлого маленького створіння,
В якому плаче і страждає Бог.
Яке найвище має бути вміння,
Щоб милосердним бути до обох!..
Не до ладу — інструкції, шаблони…
Благословенне Господом життя!
Святе і чисте материнське лоно,
Бо в світ несе
найбільший скарб — дитя!

2005

ЛЮДОЛОВИ

І до промов звикають людолови,
І до межі — між смертю і життям…
Жінки в пологах йдуть
шляхом Христовим,
А біль всесвітній давить на дитя…
Господь переживає
всі страждання,
Примирення із мукою — як шанс…
Жінки ідуть на роди, як заклання,
Бо шлях — один, яким керує час.
А на хресті, коли дощі затужать,
Коли в жалю розсунеться земля, —
Заплаче жінка, заголосить дужче,
Аби з утроби виштовхнуть маля…
І будуть поряд знову —
людолови,
Та доля захищатиме від бід…
Страждає жінка, дайте їй
любові,
Вона тримає в серці цілий світ!..

2005

КОЛИСКОВА

Агу! Агу! Агусі!
Прилетіли гуси,
На крилах погойдали,
Спатоньки уклали.
Спи, моя дитино, —
М'якенька перина,
Теплесенькі щічки,
За віконцем — нічка.
Зорі заспівали,
Сонечко приспали —
Ніжить сон голівку,
Спи, маленький синку.
Агу! Агу! Агусі!
Зашуміли гуси,
Залящали крила —
Хлопчика збудили.
Спи, поспи, дитятко,
Грайся в сні з зайчатком,
З коником побігай,
З котиком поплигай,
Політай над світом,
Подивись на квіти,
Поспівай з птахами Й повернись до мами.

1999

СОН

Що наснилося дитині?
Небозвід яскраво-синій,
Місяць, як ясний ріжок,
Кіт Мур-мур і пес Дружок.
Що наснилося дитині?
Сонце-сонях на хмарині,
Птах небесний, як літак,
Курка Ко і качур Кряк.
Що наснилося дитині?
Ліс зелений, кущ калини,
В капелюсі білім Гриб,
Вовчик Ур і зайчик Стриб.
Як поводилось дитятко?
Танцювало з Янголятком,
Поливали разом квіти І ловили теплий вітер…
Раптом крильця-рученята Розбудили оченята!
Сон розсипався зерном —
Все зібрав у торбу Гном…

2005

ОБЕРІГ

Іди-іди, котику,
не лякай дитину!
Сховалася дівчинка під легку перину.
Гуляй-гуляй, песику,
не страхай дитину!
Лізь у буду грітися,
бо надворі зимно.
Біжи-біжи, зайчику,
не стрибай на ліжко,
Спить маленька дівчинка-білосніжка!
Лети-лети, ластівко,
не буди дитину —
Стежить нічка зоряна,
стереже надійно.
Ранок прокидається,
тане зірка синя.
На голівці грається сонячне проміння.
Прийди-прийди, мамо,
схилися уклінно,
Поцілуй у щічку дорогу дитину.

2005

ДЕНЬ ЯНГОЛА

А на білому тлі
ще чорнішими сяють ворони…
Підморожений грудень
несолодко снить на гілках.
І не змовкли у храмах
гучні з передзвонами стони,
А в душі — празниково і радісно не по роках…
Та кінчається день
найкоротший, зазвичай, у році,
Мій божественний день —
поруч Янгола віє крило.
Відкриваю на стук,
не питаючи, хто там, чи хто це,
Серце Янголу рідному,
ніби впускаю у себе тепло…
Тож… Ганнуся чи Ганна —
ім'я вибирає нам доля.
Я служитиму імені —
напророчено все наперед.
От, якби ненароком,
як віхола, зблиснула воля, —
Закрутило б, мабуть, —
не привабив ні пряник, ні мед.
Це — єврейське ім'я,
як і світле, пречисте — Марія…
І від цього затишніше наче
стає на душі.
Я молюся з тобою,
мій Янголе вірний, і мрію.
Хоч сьогодні побудь.
Не іди, не покинь, не спіши…

2005

МАМИНА СКРИНЯ

Ця мамина скриня у домі твоїм
господиня.
Відкриєш її і побачиш півсвіту на дні…
І знає душа, що залишила долю для сина,
А ще — родоводця, і мужа на радість
мені.
Ця скриня зібрала скарби і реліквії
давні,
На щастя, у домі не скриня Пандори стоїть,
Бо тільки й чатують всі біди реальні
й уявні,
Чекають, коли затріщить, защемить,
заболить.
От тільки захований ключик від дивної
скрині.
А, може, і добре, бо, хто його,
хто його зна…
Ця мамина скриня у домі твоїм
господиня,
А значить, про все вона знає,
і знає одна.

2006

Ковчег Елемів — з глибини віків!
І він — як Ноїв, — ніби частка суші.
А в нім спасенні Роду рідні душі
І порятовані іще на безліч днів!
Скарбниця Роду містить диво з див —
Це наш ковчег Елемів — пам'ять роду!
Таку безмежну, щедру нагороду Пресвітлий код Елема засвітив!

2008