Андрій Лимич, Анна Лимич, Євген Годований

ГАРЯЧКІВКА: НА ШЛЯХУ СМЕРТІ І ЖИТТЯ

Ганчарське поле


ХVІ століття. Дністровський тракт в нашій місцевості серед непролазних тоді, багнистих лісів був небезпечним. То тут, то там, зненацька, наче з-під землі, з'являються розбійники, які за гріш позбавлять людського життя. Тому для подорожнього вузька гатка тракту ставала пасткою, і не випадково це місце отримало біблійну назву — Ганчарське поле — «Поле крови»…


Відомо, коли Іуда зрадив Ісуса Христа і взяв за нього 30 срібняків, то одумався й повісився, а гроші перед тим повернув первосвященикам, які вирішили, що ці Юдині гроші — «заплата за кров» не можуть бути у церкві і служити комусь, тому і купили за них у гончара поле, і назвали його Ганчарським, аби ховати там подорожніх. Хтозна, скільки люду було вбито грабіжниками «за 30 срібняків»! Але за поселенням наших давніх пращурів з тих страшних часів закріпилася символічна назва — Ганчарське поле, згодом — Ганчарівка, а з часом перетворилася на Гарячківку, зберігши при цьому відтінок пекла.



Дністровський тракт



ХVІІ століття. «Аби перетнути Україну, потрібно було сорок днів!» — стверджують подорожні. Великі простори і повільні шляхи…
Дністровський тракт. Повз наше село мчали посли, їхали вершники, прямували піші селяни… Хто возом, хто з худобиною на тонкій мотузці… На мапі, яку склав французький картограф Гійом Левассер де Боплан, що знаходився на службі у польського короля, Гарячківка в 1650 році має лиховісну назву — Гатне поле, тобто місце, де розбіяки гатили проїжджих.


З історії відомо, що під час війни Богдана Хмельницького, через наше село Дністровським трактом пройшли війська його сина Тимоша. Також цікаво, що вже у ті часи в Гарячківці був впроваджений поділ території на «сотні", який існує не офіційно і донині. На своєму важливому дипломатичному шляху побував у селі і посол Семигородського князя Ракоці.


З " подорожніх нотаток " Павла Халебського (Булос інб аз-Заїма аль-Халебі), особистого секретаря патріарха Антіохійського та всього Сходу Макарія ІІІ, дізнаємося, що під час мандрівки з Близького Сходу до Московії через Русь-Україну, у 1654 році він відвідав Гарячківку.


У 1672 році наше село значиться як польське містечко Ганчарполе. В цьому ж році турки захопили Поділля, і містечко стає турецьким. Цілих 27 років поруч з баранячими українськими шапками майоріли червоні турецькі фески. У 1699 році фески зникли, і знову з'явилися блискучі польські кольчуги.


У 1716 році засвідчено по-канцелярськи сухо: „Гарячківка пуста, мертва“, як Ганчарське поле, велике і порожнє … з біблійним: „пусткою стане помешкання його, і нехай пожильця в нім не буде“…


А вже у 1748 році безупереджений документ фіксує, що життя в селі триває. Проте жителі Гарячківки вже не православні, а греко-католики, і знову вони стануть православними лише через 50 років. У 1768 році повз Гарячківку проскакали втомлені загони барських конфедератів, які виступили за панування римсько-католицької церкви, прав Речі Посполитої. Цього ж року залишки розгромлених в Умані гайдамацьких загонів Гонти і Залізняка ненадовго зупинилися в селі.



Побережжя


У 1788 році Гарячківка позначається на мапі польського географа Севериновського на Побережжі — краї між Дністром і Південним Бугом. Тут в середині ХУІІ століття проходила давня польова дорога, якою кіньми пронеслася дружина коменданта Кам'янець — Подільської фортеці Бася, рятуючись від переслідування Азиї-бея. У польській мові збереглася говірка: „Життя, як на Побережжі", тобто важке, небезпечне, згорьоване. Справді, Горе-Горячківка…


Побережжя… Хто тут тільки не жив! І поляки, і євреї, і волохи. Молдавани асимілювалися, про них нагадують прізвища Ніколіца, Капріца, Вакарчук, Постолатій, Драк, Вакар… Євреї виїхали, і залишилися лише загадкові написи на могильних плитах.


Гарячківка в усі часи була на окраїні то Речі Посполитої, то Туреччини, то Російської імперії, і тому, незважаючи на панування інших держав, завжди залишалася українською. Жителі Гарячківки стали українцями значно раніше від інших жителів сучасної України. Як відомо — відносилось село до Брацлавського воєводства на Побережжі. У кінці ХVІ століття Брацлавщину разом з Київським воєводством називали Україною. В 1791 році мешканці Гарячківки, як громадяни Речі Посполитої, отримали прогресивну конституцію. А через два роки, не встигнувши насолодитися її плодами, вони вже стали підданими Російської імперії.



Власники села



З давніх-давен і до 1648 року Гарячківка належала коронному хорунжому Олександру Конецпольському, знаменитому своїм батьком, гетьманом Станіславом Конецпольським. А ще прославився тим, що судився з Яремою Вишневецьким за місто Гадяч.


Потім Гарячківка припадала Брацлавському воєводі, князю Станіславу Любомирському. Він 21 червня 1752 р. видав презенту на церкву священику Іоанно-Богословської парафії Олексію Альчинському. Князь Любомирський залишив помітний слід у нашому селі, збудувавши білокам'яний двір з вишневим садом. Рештки панського муру і сьогодні нагадують про нього.


Затим — власником Гарячківки був пан Бельський. Згодом село купив Микола Ярошинський, за заповітом воно перейшло до сина Яна. Ян Ярошинський був людиною незвичайною. По-перше, він стояв на чолі дворянства Ольгопільського повіту Подільської губернії, по-друге, у нього було дві дружини і семеро дітей. Помер він у 1849 році. До 1856 року власністю розпоряджалася його дружина Юлія Ярошинська, потім селом володів його син від другого шлюбу — Вітольд, коли досяг повноліття.


У 1882 році, володаркою Гарячківки, як показує „Географічний словник“, виданий у Варшаві, була Констанція Ярошинська.



Церкви



Спочатку виникнення села, як свідчить переказ, збудована дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, але під час татарської навали її спалили. У 1798 році парафіяни знову поставили однокупольну дерев'яну церкву, яка в 1849 році була перебудована, іконостас в ній залишився тим же, а в 1868 році зробили новий. Кам'яну дзвіницю при ній збудували в 1863 році окремо.
Парафія церкви Різдва Пресвятої Богородиці здавна була самостійною. Однак будівля церкви з часом стала ветхою, тоді парафію тимчасово приєднали до Іоанно-Богословської . З 1845 року вона знову відокремилась.


У середині ХVІІІ ст., коли населення збільшилося, село було поділене на дві парафії. Давню частину села назвали „Старо-Гарячківка“, а частину села, яка утворилася з прибуттям переселенців, назвали „Слободо-Гарячківка“. Одразу ж була утворена Іоанно-Богословська парафія.


Здавна, на місці нині діючого храму Іоанна Богослова, але трохи на північ, стояла дерев'яна церква, яку також зруйнували татари. Тимчасово там же було улаштовано дерев'яну капличку з престолом. В 1785 році видано документ на будівництво нової церкви, яку збудували лише через 36 років, у 1821-му. У 1864 році добудовано кам'яну дзвіницю, у 1884-му встановлений триярусний іконостас.
Духовне і освітянське життя того часу вимагало розвитку, у 1897 році почала працювати церковно-парафіяльна школа для дівчаток.
Тут доречно згадати й приклади відданого служіння православній церкві: Лимич Василь Іванович, 1854 р.н., здійснив паломництво до Гробу Господнього в Єрусалим, його син Андрій Васильович (1888–1974) був старостою церкви Іоанна Богослова більше сорока років, його ж двоюрідний брат, монах Сава, репресований в Одесі в 1940 році, пропав безвісти.



Прізвища



У Київському центральному державному історичному архіві зберігається найдавніше джерело з тих, що взагалі є за село „Старо-Гарячківка“, — Метрична книга за 1771–1783 роки.


У 1771 році священик ієрей Василь Горнянський не зовсім чітким почерком записав у цій Метричній книзі всіх по прізвищах, окремо — чоловіків, дітей і жінок. Мабуть, він і не здогадувався, яку добру послугу зробив для наступних поколінь! З тих пожовклих сторінок, з тих «згасаючих документів“ тихо віє історія наших прадавніх родичів. Сторінки книги відкривають лише частину таємниці минулого, тих, після кого століттями в'ється жива гілочка родинного дерева, з'єднана одним духом і одним прізвищем… Хто там був у ті далекі часи? Це — Кимач, Бородій, Липицький, Кушнір, Чупрун, Прудіус, Котюжанський, Асаула, Слободянюк, Лецкий, Болотенюк, Ткачук, Оленюк, Недаховський, Ковальчук, Микитюк, Мазурик, Носаковська, Кланцатий…


У прізвищах тих збереглась велика інформація: ремесло носія прізвища (Кушнір, Асаула, Ковальчук, Ткачук), ім'я предка (Микитюк), надовго чіплялася за родом якась вада (Кланцатий), вказівка на етнічну приналежність (Мазурик), нагадування про місцевість (Болотенюк), край, звідки прийшов носій прізвища — Котюжанський — з Могилівського Подністров'я.


У 1774 році фіксується в Гарячківці прізвище Заблоцький. Є біля міста Броди село Заблотці, звідти і прийшов колись цей чоловік. Прізвище Волочиський красномовно свідчить, що людина — з Волочиська. У 1777 році в Гарячківці вперше записана людина на прізвище Козак, котра, мабуть, з'явилася тут після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році. Прізвища Точиловські, Сплавські, Следі, Лозинські, Крижановські — польського походження. Осіли тут і українські шляхтичі з галицького роду Драго — Сасів. До них 

належать Струтинські, Ільницькі. Про людину з Росії говорить прізвище Москаль, з гірських Карпат — Горянин.


Рух переселенців з Карпат на Поділля був настільки інтенсивним, що в багатьох подільських селах виникають цілі «кутки» із назвою «Гуцулівка». Священик Юхим Сіцінський відзначав, що в селі Ротмістровка (нині Городківка) також є «Гуцулівка». Всі знають, що є «Гуцулівка» і в Гарячківці.



Перші Лимичі



А 20 червня 1777 року ієрей Василь Горнянський, настоятель Старо-Гарячківської церкви Різдва Пресвятої Богородиці, вперше записав прізвище, яке було незнайоме, таємниче. Навіть незрозуміле — Лимич. У Метричній книзі записано: «Того жъ дня крестил и миром святымъ помазал девицу Февронию от родителей законно венчаных Михаила Процкового сына и жены его Мелании. Восприемники были Яковъ Лимичъ, Анна Тыщишина дочь».


З архівних джерел дізнаємося, що Яків Лимич оселився на подвір'ї Тихона Тищука. Згодом, дочка Якова Лимича — Пелагія, 1763 р.н., вийшла заміж за сина Тихона Тищука — Афанасія, 1751 р.н. У 1784 році в них народився син Тимофій. Досить цікаво спостерігати, яким чином поспліталися ці родини, бо син Якова Лимича — Федір, 1769 р.н., одружився з Федорою Тищук, 1771 р.н., а в них у 1791 році народилася дочка Марія, котра з часом вийшла заміж за Тимофія Тищука.


Окрім вищезгаданого Якова Лимича, 1743 р.н., у метричних книгах записані Іван Лимич, 1745 р.н., Петро Лимич, 1749 р.н., син якого Стефан, 1769 р.н., одружився з Катериною Котюжанською, 1777 р.н. У них було четверо дітей, а молодший Іван Лимич, 1818 р.н., — прапрадід Андрія Лимича, уже 1951 р.н., відомого лікаря і дослідника свого родоводу.


За документами Кам'янець-Подільського архіву стало відомо, що Василь Стефанович Лимич, 1821 р.н., оженився і пішов у 1848 році з Гарячківки в М'ястківку, у прийми. Там у нього з Марією, 1828 р.н., народилося п'ятеро дітей, прізвище яких через помилку писаря змінилося на Леймич. Так вперше вони з'явилися в цьому сусідньому містечку.


Завдяки спільним дослідженням науковців Львівського національного університету ім. І.Франка професора М.Г. Крикуна, доцента Р.М. Шуста, з Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету — професора Й.М. Пацули, ст. викладача Є.Ф.Годованого, встановлено, що представники українського роду Лимич з ХVІ ст. компактно проживали в селі Лікоть, яке було розташоване на обох берегах ріки Сян у Карпатах.


Перше переселення частини роду Лимич з Карпат на Поділля сталося на початку ХVІІІ ст. після того, як родючі землі цього краю були звільнені від турецького поневолення. Так Лимичі опинилися в селі Гарячківка, але родинний зв'язок було втрачено, і обидві гілки великого роду розвивалися окремо. Такою була доля багатьох родин. Навіть через 20 років, у 1795-му, в Гарячківці було 44 неосідлої сім'ї з 396 — про це дізнаємося з матеріалів першого перепису населення.



Люди



Метрична книга лаконічно повідомляє, що у 1774 році Гарячківка мала свого губернатора (управляючого). Більше того, ми можемо назвати його ім'я — Андрій Дибовський. Цікаво, що на 1795 рік у селі було 89 душ чоловічої і 66 — жіночої статі дорослого населення.


Коли вивчаєш і аналізуєш «Ревізькі казки», метричні книги, інші документи, що стосуються Гарячківки, то спостерігаєш раптом, що між рухом народжень і смертей відбувається нескінченна гра. Все, що приносить народження і життя, забирає смерть. З «Ведомости, в Подольском губернском правлении, учиненной…» за 1797–1803 рік бачимо, що в Гарячківці є 250 дворів, в яких проживає 951 душа. Це означає, що в середньому сім'я становила чотири чоловіки.


З німецьких історичних матеріалів, виданих в 1788 році в Галлє, відомо, що в «Гарячківці М'ястківського ключа в 1775 році було 277 димів» (дворів).


Якщо припустити, що середньостатистична гарячківська сім'я налічувала і тоді четверо людей, то в ній проживало в часи Коліївщини приблизно 1108 чоловік. Отже, за 25 років населення Гарячківки зменшилось десь на 150 жителів, зважаючи на те, що жителі Гарячківки братимуть участь у Вітчизняній війні 1812 року проти Наполеона, в російсько-турецьких війнах 1806 -1812, 1828 -1829, 1877–1878 рр., у Кримській війні…


«Географічний словник», виданий у Варшаві в 1882 році, констатує, що в Гарячківці проживає 2 тисячі чоловік і налічується 406 будинків. Яким деколи ненадійним буває історичне джерело! В «Трудах Подольского епархиального историко-статистического комитета под редакцией священника Е.Сицинского» за 1901 рік пишеться, що в Старо-Гарячківці проживає 2317 чоловік, а в Слободо-Гарячківці — 2390. Отже, разом тут було 4707 жителів. За 18 років населення не могло збільшитись на 2407 чоловік. Виходить, джерело за 1882 рік не повне. Але варто звернути увагу на інше. За 100 років населення Гарячківки збільшилось приблизно на три з половиною тисячі чоловік. Бачимо, що в першій половині ХVІІІ століття Гарячківка збільшується, в останній його чверті — зменшується.


Що стало причиною — холод? Але найстрашніший холод від часів хрещення Русі Гарячківка пережила в кінці ХVІІ століття. Голод? Статистичні цифри такого підтвердження не дають. Можливо, — міграція до Південно-Західної Росії, на той час відбувалося потужне будівництво міста Одеси. Кажуть, що з тих часів і дотепер в Одесі збереглася назва вулиці — Гарячківська.



Хлібороби



Землеробські культури з високою врожайністю (кукурудза, картопля) прийшли в Гарячківку досить пізно. А що пшениця? В 1771 році в мемуарах писалось: «Ще нині на Поділлі… стоять високі, мов будинки, бурти попрілої пшениці, якою можна було б прогодувати цілу Європу». Така ж картина надмірного катастрофічного «багатства» спостерігалась тут в 1784 році. Один французький агент відзначав: «На Україні пшениця така дешева, що чимало хліборобів відмовляються її вирощувати. Одначе цього зерна тут уже так багато, що воно годує не тільки значну частину Туреччини, а й навіть забезпечує експорт до Іспанії та Португалії". Насправді, велика година гарячківської пшениці наспіє згодом. 1803 рік. В Італії російські кораблі, навантажені цією пшеницею, для італійських хліборобів були лихом. В 1818 році це ж зерно стало небезпекою у Франції. Можна впевнено сказати, що Гарячківка споживала значно більше хліба, ніж будь-яке місто. Це пояснюється тим, що зерно приблизно в 1780 році коштувало в 11 разів дешевше за м'ясо, в 65 разів — за морську рибу, в 9 разів — за яйця, втричі — за масло і олію. А картопля, цей другий хліб, буде завойовувати гарячківський простір тільки в ХІХ столітті.


Гарячківський селянин має в своєму розпорядженні власну м'язову силу, силу свійських тварин, енергію вітру і проточної води. Він міг впорати 0,3–0,4 гектара за день, переворушити сіно на 0,4 га луків, зжати серпом 0,2 га, намолотити приблизно 100 літрів зерна!


А скільки було у землеробів коней, не згадує ніхто. Якщо ж скористатися європейською методикою, то отримаємо такі цифри. Отже, на початку ХІХ століття в Гарячківці могло бути більше 80 коней і 140 волів. В кінці ХІХ століття життя мешканців цього подільського села могли полегшувати, скажемо, 300 коней і 500 волів…





Таємниця роду



Ця стаття, як спроба заглянути в душу наших пращурів через століття, стала можливою завдяки першоджерелам, які люб'язно надав професор Львівського національного університету ім. І.Франка Микола Григорович Крикун, почесний член Роду Лимич — очолює раду старійшин.


Особлива подяка автору ідеї і проекту, досліднику родоводу, голові Роду Андрію Івановичу Лимичу, завдяки діяльності якого по відродженню і згуртуванню роду, вперше в Україні у 2000 році створено родинну громадську організацію — Всеукраїнський фонд роду Лимич. Головна мета — відновлення і зміцнення родинних зв'язків, відродження і збереження духовних і культурних цінностей роду, розвиток родової, національної та державної української свідомості на грунті родової єдності, збереження генофонду роду.
За два з половиною роки більше тисячі людей усвідомили своє спільне походження і тепер сприймають один одного як рідних. Відчуття великого роду робить всіх більш впевненими в житті. Регулярно кожна родина, а їх понад п'ятсот, отримує „Родинні листи“ — вісті про діяльність родинного фонду, а кожний родич — вітання з днем народження, днем Воскресіння Роду, Великоднем, Новим роком і Різдвом Христовим. Все це є творчим і матеріальним втіленням голови Роду Андрія Лимича, прародичі якого з другої половини ХVІІІ ст. жили в селі Гарячківка.


Помічено, що всі події, пов'язані з родом Лимич, не випадкові. Відкрито таємницю: якщо на мапі України з'єднати суцільною лінією колишнє карпатське село Лікоть, звідки переселилася частина роду, подільське село Гарячківка, де вони оселилися, шукаючи кращого життя, і поліське місто Рівне, де зустрілися всі у 2000 році, через три століття, — виходить прямокутний рівнобедрений трикутник. Лимичі вважають це божественним знаком, і тому у цих трьох населених пунктах встановлюються відповідні символи.
Перший Пам'ятний знак „Корінь роду Лимич“ уже стоїть в колишньому селі Лікоть, поблизу залишків церкви Св. Архистратига Михаїла, який є покровителем і охоронцем давнього селянського роду. Там же, у 2000 році, освячені, реставровані на Рівненщині, три купольні хрести цієї церкви.


Пам'ятний знак „Доля роду Лимич“ нещодавно зведений в Гарячківці неподалік церкви Іоанна Богослова, до якої ходили Лимичі протягом століть. Ця споруда — вертикальна п'ятиметрова стела трикутної форми, встановлена на трикутному постаменті з трьох сходинок. Зміст Пам'ятного знака багатозначний. Він символізує переселення частини давнього роду з Карпат на Поділля у ХVІІІ столітті. Сама стела — утвердження людини на землі, трикутник символізує Святу Трійцю, Всевидюче Око — божий Промисел і Долю, а вільховий вінок — походження прізвища Лимич від стародавньої назви вільхи гірської — лемич. Зворотній бік стели нагадує верстовий стовп — образ давнього шляху.


Незабаром буде встановлено третій родовий символ „Знак роду Лимич“ в Рівному, на історичному місці, де в минулому знаходилася замкова церква. Пам'ятний знак матиме трикутну бетонну платформу з нагромадженим на ній камінням, що уособлює біблійне: „На все свій час: час розкидати каміння і час каміння громадити“.
Відкриття і освячення Пам'ятного знака «Доля роду Лимич» в Гарячківці — знаменна подія не лише для цього роду, — це є конкретний приклад відродження українських родин — як шлях до об'єднання нації : на урочистості запрошені представники роду Лимич з 17 областей України.


Село Гарячківка, червень 2003