Галина Синичич (Львівщина)

Вірші Галини Синичич — молодої поетеси з Бойківщини засвідчують про серйозне ставлення до викоханого нею рідного Слова, гарну образність думок, своєрідне мислення дозрілої до справжньої Поезії душі. Віриться, що поетичний шлях цієї, без сумніву, обдарованої особистості вестиме її у прекрасний простір буття і благодаті небесної, де народжуватиме уява нові і сильні рядки.

КАРПАТИ

Вихідцям із Бойківщини


О, які ви чудові Карпати!
Не знайти нам подібних країв!
Де на світі так сонця багато,
Стільки зелені, пишних гаїв…
З чим зрівняти той запах живиці,
Диво квітів весняних, гірських,
Шум у лісі старої ялиці,
Щебетання пташок голосних?
З чим зрівняти карпатські криниці,
Де холодна, прозора вода.
Ні, такої краси-чарівниці,
Як у нас, в цілім світі нема!
Пригадайте, той хліб, що матуся Завше клала на білий обрус.
Тому хлібові низько вклонюся —
Порівняти ні з чим не берусь.

УКРАЇНІ

Україна і Тарас — єдині!
Чисте джерело всього життя!
Слава по світах сяйлива лине,
Майорить, як сонце, рідний стяг.
На хресті, як Божий Син, розп'ята,
Україна стогне в світ глухий,
Просить за лукавого та ката:
«Господи, прости Ти їм гріхи!».
Вся твоя земля свята стогнала,
В кожнім серці сутінки жили…
Ти в розпуці небеса благала:
«Господи, спасіння нам пошли!».
І з'явився він — немов Месія,
Народився, наче з майбуття!
Ожила твоя свята надія,
Волелюбність, віра у життя!
Народився в бідній він хатині —
Твій пророк на всі віки й світи!
Сирота у латаній свитині —
Гордий і пресвітлий, і святий!
Серце мужнє ожило любов'ю
До «рабів» отих «малих й німих».
Всі гріхи їх відкупив він кров'ю,
Бо страждав і мучився за них.v
«В сім'ї вольній, новій…» ти — між нами,
Знай, Кобзарю, поки ми живі,
Буде воля відчиняти брами —
Люди повставатимуть нові

МОВА

Мово рідна моя, ти колиска правічна,
Мудрість долі важкої, веселка з небес!
О мадонно свята, незбагненна, велична Від народження слова до важкості тез.
Ти — твердиня моя і надія укотре!
В кожнім серці живи і цвіти — проростай!
Битви давньої відгук — козацькі походи Пронеси для нащадків і в кожнім заграй!
Ти — народна душа, молода, промениста!
Ніжна пісня моя — мого серця струна.
Світлоносна! Ти — сонце палюче і чисте,
Як тебе не любити, для нас ти — одна!

ЧОРНИЙ БІЛЬ

ХХ вік. Вік переломний.
Час болю, сліз і каяття.
Сумна Чорнобильська мадонна,
А в неї на руках — дитя.
І слізно простягає руки До Бога в зоряну блакить:
«Візьми нас і позбав нас муки,
Або помилуй, дай нам жить».
Від сили атома гіркої,
Що забирає в нас роки,
І від байдужості людської
Надтріснув наче світ крихкий.

МИ

Сонце впало і втопилося у твоїй ніжності.
Плаче дощ, по бруківці стікає слізьми.
Ми з тобою спинилися за крок до вічності.
Ми, можливо, змінилися за ці роки.
Визирають балкони з похмурої готики,
І останній романтик зупинить бігу час.
Це кохання для нас, наче сильні наркотики,
Але знову співає так ніжно ніч джаз…
Коливається світло від жовтих ліхтариків,
Вимальовують тіні похмурі тони.
Стала струнами я, ну, а ти — став гітарою,
Щоб дожити у пісні обом до весни.

ЛЮБОВ

Любов прийшла у серце непомітно,
Як промінь сонця пада на листок.
Вона була криштальна і тендітна,
З мережива несказаних думок.
Любов бриніла срібним павутинням,
Мов звуки арфи, мов ясне дитя…
Вона була пресвітлим сяйвом дивним,
Любов прийшла — і це на все життя!

СУМ

Всесвіт рушиться. Все. Помирає Галактика,
І в конвульсіях боляче корчиться знов…
В прагматичному віці науки і практики Вже не буде потрібна нікому любов.
Розливаються сльози дрібними калюжками,
Вальс Бетховена лине і тільки для двох.
То не серце зітхає, поранене стужами,
В ньому просто сумують жінки всіх епох.

ВАМ…

Я гублюся сонячним промінчиком
в блакиті Ваших очей,
бо мрію торкнутися часточки неба…



***

Я ховаюся у всіх таємницях Всесвіту,
бо прагну, щоб Ви мене розгадували…



***

Я відлунюю в місячній сонаті,
бо хочу, щоб Ви в мене вслухалися…


***

Я причаїлася у п'янких запахах та барвах весни,
щоб швидше потрапити у Ваше серце…


***

Я розчинилася у Вашому єстві,
щоб разом з вами існувати у вічності…

ЩО ТАКЕ КОХАННЯ?

Кохання — це сонячний промінь,
що розкриває досі непізнані таємниці буття,
наче пуп'янок ніжної троянди, — пелюстка за пелюсткою.



Кохання — це бажання загоїти крильця найдрібнішого метелика,
який опалив їх біля свічки в пошуках щастя.



Кохання — це резонанс найдрібніших часточок твоєї душі
зі стражданнями всього світу.



Кохання — це струни серця,
що бринять найтоншою павутинкою під смичком долі.



Кохання — це Ангел на плечі,
який вказує життєву дорогу.



Кохання — це мрія серця стати найяскравішою зіркою
на небосхилі для тих,
хто не звідав цього почуття.

ЩЕ НЕ САМОТНІСТЬ…

Коли жовте листя прилипає до каблучків,
щоб помандрувати з тобою в нікуди…



Коли дощик малює акварелі в твоїй душі,
, а скоцюрблені гілки дерев простягають до тебе свої обійми…

САМОТНІСТЬ,

Коли рветься нитка, що з'єднує Твоє серце із серцем Всесвіту…
Коли обезкрилена тобою молитва квилить в куточку душі…

ЗИМОВИЙ ЕТЮД

Зима. Земля дбайливо закутана сніговою ковдрою. Тихо уві сні зітхають дерева, вкриті сріблястим гаптованим інеєм. Діамантами переливаються сніжинки, відбиваючи усіма своїми кришталиками світло далеких зірок, які холодно поблискують у безодні небесного плеса. Срібне місячне проміння злегка ковзає по шибках, немов по кришталевій поверхні озера.


Стою біля вікна. Милуюся чудовою місячною ніччю, а на серці -щось ніжне, урочисте. Аж раптом… Серце стрепенулося, хтось ніжно вимовив моє ім'я, хтось кличе… Вибігаю на ганок. Пустотливий вітер одразу кидає мені у вічі срібні пилинки снігу. А з глибини чудової зоряної ночі — голос і кроки. Здається, бачу твою ніжну і мрійливу усмішку. Уявляю, як ти легко ступаєш пухким снігом, наближаючись до мене. В твоїх руках букетик пролісків, а я ніяк не можу пригадати, що нагадує мені цей ніжно-голубий колір… І раптом помічаю колір твоїх очей! Очей, в яких обнялася ніжна блакить неба і таємна глибина озера… Чекаю. Торкнешся моєї руки — не розгніваюся. Якщо це тільки насправді ти…

м. Турка Львівська обл.