Йосип Созанський (Львівщина)

ЦЕ БУЛО НА СЯНІ

Біля однієї з кам'яних плит поблизу Сяну все життя зупинялася людина — і в молодому віці, і в літньому, і тоді, коли скроні припорошила біла паморозь. Споглядала невпинний плин невгамовної річки, вслухалася у близький серцю одвічний гомін смерекового бору. Про що думав, що згадував цей чоловік, ніхто із сянківців не міг збагнути. Гадали, відпочиває, милується казковими краєвидами. Чверть століття тому я зустрівся з цим мужнім бойком, коли він розміняв дев'ятий десяток.


Вважаю, мені пощастило, що зустрів Юрія Онуфрійовича Лащівського (а це, власне, був він), бо довідався від нього про велику тайну, яка засіла ще з дитячих літ у його душу, в душу працелюбного рільника, бджоляра, мрійника.


І от лише одна деталь, один штрих, один лише момент із життя титана думки й праці — Івана Франка. А за цим стоїть велика людина. Що кіносценаристові вистачило б для вельми чудового сюжету. Я ж зі своїми скромними літературними можливостями спробую вихопити цю деталь і через опис донести до бойків — усіх українців, котрі щиро закохані у Великого Бойка, Великого Українця.


… Того літнього погожого дня біляве хлоп'я на ім'я Юрко спокійно бавилося неподалік річки. Очі розбігалися на маєві різнокольорових запашних квітів, густих трав. А в повітрі виспівували пташки, гуділи бджоли. Клеплючи коси, стальну мелодію творили дужі бойки. Хлопчик мимоволі обернувся на веселий гомін кількох чоловіків, що направлялися до Сяну.


 — А, це ти, Юрку? Приставай до нашого гурту, покупаємося разом! — звернувся до нього один з них.


Його хлопчина упізнав одразу. Це був двоюрідний брат Іван Пшеницький — студент Празького університету. Там він опановував фах юриста. На вакації завжди приїжджав у рідне село Дидьова. Другий був вуйко, Степан Тимінський. А ось, хто третій? Пишні, щіточкою вуса, задумливий погляд, високе чоло, проникливо-лагідні очі.


Юрко з радістю погодився. Вода була тепла. Хлопець, демонструючи свою вправність на річці, то пірнав, то виринав. Він був по-справжньому гордий з того, що його, підлітка, такі поважні вуйки запросили до своєї компанії і намагався показати все, на що був здатний.


Із цікавістю спостерігали чоловіки за віртуозністю 13-річного Юрка. Особливо захопився його спритністю отой симпатичний, життєрадісний незнайомець.


- Віват! — раз у раз вигукував сам і пірнав у воду. Хлопець не зводив очей з привітного чоловіка, який з перших же хвилин припав йому до вподоби.


Під кінець розваг на воді гість верховинців зупинився біля величезної брили, об яку хлюпався Сян, став у задумі, потім підвів очі, окинув поглядом стрімкі гори, покриті дрімучими лісами, нахилився і став викарбовувати щось на камені. Чарівними для Юрка були ці хвилини.


Довго цього дня пробула на лоні природи компанія. Привітний гість руками навіть зловив кілька рибинок. А вже у розмові двоюрідний брат Іван та вуйко Тимінський уважно ловили кожне слово письменника. Читав він і якусь книжку, щось записував, малював. Ні, не знав тоді хлопчина з Дидьова Юрко Лащівський, що ці хвилини залишаться в його пам'яті найдорожчими.


- Хто це був, вуйку? — пізніше поцікавився у Степана Тимінського.


 — Гордися, племіннику, тобі пощастило бачити і слухати великого письменника з Дрогобиччини Івана Яковича Франка, друга нашого бідного люду.


Юркові очі засяяли, хлопець, цупко охопивши вуйкову шию, дякував і дякував у саме вухо. І навіть здавалося, що й гори також дякують світові за таку велику людину — Каменяра!


Згодом Юрій Лащівський довідався, що Іван Франко не раз бував у Дидьовій, Дзвінячому, Сянках, Беньовій, Лікті… У Дидьовій, зокрема, провідував свого недалекого родича, друга, священика Івана Кузіва, який мав тут парафію УГКЦ. Аж з плином років Юрію Онуфрійовичу стало відомо, що у відділі рукописів інституту літератури ім. Т. Шевченка АНУ в Києві зберігається дев'ять листів Івана Кузіва до Івана Франка, які є свідченням тісних дружних взаємин письменника і вченого з прогресивними діячами Турківщини (листувався й з гімназійним однокурсником Ізидором Пасічинським, парохом Саламоном Щасним). Іван Кузів був обдарованим оповідачем різних бувальщин, фольклористом. За мотивами його оповідок Іван Якович написав окремі свої твори, зокрема оповідання «Чума».


А от Юрій Лащівський, як на побачення з письменником, навідувався до каменя, на якому той викарбував своє прізвище, скільки жив… І хоча швидкоплинні води гірської річки давно стерли напис, але чоловік приходив й приходив на те святе для себе місце.


 — Люблю дорогі моєму серцю терени, де минуло моє дитинство, — ділився зі мною спогадами вже поважний дідусь Юрій Онуфрійович у 1980 році. — А тому, як тільки заврунюється земля зеленню, переселяюся з Турки у цей чарівний куточок Карпат, у своє рідне, але колишнє село Дидьова… З 50-х років немає там жителів, яких до одного депортували московити. Проте приїжджаю до прадідівської хатини, яка збереглася чудом, приживаюсь у ній, доглядаю бджілок….


Нині ж немає в живих цього добропорядного дідуся Юрія — очевидця того, як Великий Бойко — Іван Франко — по-дружньому вітався із Сяном. Залишилися тільки його спогади, до яких вчасно долучився й автор цих рядків. Вони — безцінні краплини нашої минувшини — духовної спадщини народу.

м. Турка,
Львівська обл.