Ганна Лимич-Хома

Ганна Василівна Лимич-Хома (1931–2006) народилася в селі Тарнава Вижня Турківського району на польській території — за річкою Сян. У 1946 році родина була переселена у с. Хлопи Комарнівського району Дрогобицької області (тепер село Переможне Городоцького району Львівської області). Закінчила вечірню школу, культурно-освітній технікум. Багато років працювала в сільській бібліотеці, згодом — директором Будинку культури. З 1997-го до 2005 року жила у молодшої дочки у США, де і почала писати вірші та вести переписку з ріднею з України. Похована на старому цвинтарі у селі Переможне біля свого чоловіка, який помер іще молодим.

Ніна Хома, внучка м. Львів 

ЗАПОВІТ

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі…»
Коло мого чоловіка На Вкраїні милій.
І засійте на могилі
Так квіток багато,
Щоб всі знали, що там лежить
Ваша мама й тато.
І щоб ви там приходили Й квіти поливали,
Щоб ви своїх батьків Там не забували.
Щоб ви квіти поливали І нові садили,
Щоб люди, як будуть іти,
Все там ся дивили.
І щоб знали, що там Лежить Лимичова Ганя,
Що корову виганяла До черги щорання.
І щоб внуки приходили І там ся молили,
Щоби вони свою бабу Скоро не забули.
Я так хочу, щоби Мене люди пам'ятали,
Щоби завжди добрим словом
Про мене згадали.
Бо я всіх людей люблю
І всіх пам'ятаю
І всім вам
Здоров'я і щастя бажаю!
Я ще трохи тут побуду,
Дітей підгодую, а тоді вже
На Україну якось помандрую…
Бо я хочу на Україні
Свій вік доживати,
Там, де моя вся родина,
І батько, і мати


25.03.1999

СУСІДОНЬКИ

Сиджу собі в холодочку І собі так думаю,
Що я вам, сусідонькам,
Написати маю.
Сусідоньки мої добрі,
Я вас вітаю,
Щастя, удачі і здоров'я Я вам всім бажаю.
Бажаю вам, сусідоньки,
Щоб здорові були,
Що мене до того часу Ви ще не забули.
Може, я вас коли-небудь
Чимось розгнівила,
Може, я своїм язиком
Когось й зачепила.
То простіть мені, сусіди,
Прошу, вибачайте,
Та про мене поганої
Думки не думайте.
Бо тепер я вже далеко —
Аж тут, за морями,
Але знайте, що скучаю,
Сусіди, за вами.
А мені тут, в Америці,
Дуже добре жити,
Але мови тут не знаю
Й ні з ким говорити.
Але мушу я навчитись
Теж так говорити,
Коли я вже вирішила В Америці жити.
Мої любі сусідочки,
Я вас пам'ятаю,
Всіх вас по сто раз цілую
Й щастя вам бажаю —
Усім-усім — кого тільки знаю.


03.12.1998

СОНЕЧКО

Сонце ясне і прекрасне З-за хмар виглядає
І на землю золотисте
Проміння скидає.
Землю теплом зігріває,
Щоб вона ожила І щоб гарний урожай
Для людей вродила.
І квіти також розцвітають,
Аромат свій розпускають,
Щоби бджілка заблудилась
І нектаром поживилась.
І щоб вона потрудилась,
Медок виробляла.
І маленьким дітям
Його дарувала.

ЧУЖИНА

Ніхто ніколи не взнає,
Як я тут страждала.
Не було з ким говорити,
То книжки читала.
Читала все, що лиш було:
Книжки чи газети.
Щоб лиш душу погасити Від страшної «спеки».
Бо пекло мені у грудях,
Щоб я не робила.
Бо втратила усе те,
Задля чого жила.
І не знаю, чи я зможу Все колись забути,
Бо, напевно, вже не зможу Додому вернутись.
Мені тут є дуже добре,
Але завжди страждаю,
Бо не знаю мови І тому скучаю.
Я ніколи не навчуся,
Цієї мови, щоб говорити.
І тому я так скучаю,
Але що робити?
Мені тут є дуже добре —
Що я хочу — маю.
Але, щоб я не робила,
За домом скучаю.
Тут для мене все чуже,
Куди не подивлюсь.
Ні сусідки, ні родини,
Ні щасливої години.


25.01.2003

СОНЯШНИКИ

Дуже гарно розцвітають
Соняшники гожі,
Ростуть собі, любуються При самій дорозі.
І хто не йде, то все гляне На красиві квіти.
А вони всміхаються,
Як маленькі діти.
Ростуть собі, пишаються,
Бо їм так тут мило,
Щоби їхнє насіннячко Щасливо доспіло.
Щоб ніхто не позривав,
Вони голівоньки хилять.
І прохають — не ламайте,
Не лишайте сили.

РІДНА СТОРОНОНЬКА

Пригадала я собі,
Як малою була.
Як корови пасла Й босоніж ходила.
А пасла я коровиці,
Де розтічка була.
Там я свої коровиці
Ввечері згубила.
І плакала, й боялася Додому вертати,
Бо коли прийду додому,
Запитає мати:
«Де ж ти була, моя доню?
Що ж ти там робила,
Що ти в темнім лісі
Корови згубила?»
Але тато мене не бив І мама не била,
Хіба трошки мене Вона посварила.
Пригадала, як ходила В полонину яфени збирати,
Бо мала мама в турку Везти продавати.
А як їхала до Турки,
То ся біда стала,
Бо ся фіра перевернула,
Й мама з фіри впала.
Як упала мама з фіри,
То дуже ся побила.
Вона свою праву ногу Зовсім поломила.
Моя мама-небіжечка Не могла ходити,
А я мусіла за маму Усе йти робити.
Вже коровиці доїла І бульбу копала,
І всім їсточки варила Й дуже мало спала.
Як згадаю, як треба було Багато робити:
Лен полоти й вибирати,
А потім стелити.
А потім треба збирати,
А потім ще терти.
А із того так курилось,
Що можна було вмерти.
Потім полотно робити,
А тоді — білити,
А лиш потім через рік Щось із нього шити.
Отака була робота,
І так ми робили.
Але нам було весело,
І ми щасливо жили.
Наїлися того хліба,
Що вості стирчали.
І капусту з тої бочки,
Аж зуби квичали.
На вечірки ми ходили,
Куделиці пряли,
А хлопці нитки крутили Або в карти грали.
А дівчата так співали,
Аж хата ходила Та ще й хлопці помагали:
«Живи, Україно!»
А як прийшли хлопці з лісу,
Їх ціла дружина,
І сказали, щоб я їм
Пироги носила.
Як сказали, то так треба Було все робити.
Які можеш, такі й мусиш
Пироги варити.
Ото так тую Україну У нас будували,
Усі пироги поїли,
Ще й з дівками спали.
А як почали за ними Москалі шукати,
То мусіли вони За моря тікати.
А тут знайшли тепле місце,
Хоч не батьківщина —
В Америці хочуть знати,
Як там Україна.

МОЄ СЕЛО

Сиджу собі в холодочку І думку думаю,
А що я про Переможне Написати маю.
Як раненько я вставала,
Корову доїла І до черги скоро гнала,
Щоб не запізнилась.
А як корову пасла,
Добре попасала,
Щоб вона мені багато Молока давала.
Щоб була сметана І щоб сиру можна було зробити,
Так щоб було що до Львова На базар возити.
І Нінусенька йшла зі мною
Сир продавати.
Простягала рученятка І так всім казала:
«Купіть в мене,
Бо сир добрий, я сама робила.
Я хочу скоро продати Та хліба купити.
Бо поїзд скоро відходить,
І треба спішити,
А треба ще додому Багато що купити…»
А як йшли вже до поїзда,
То мене просила,
Щоби їй баба Всього накупила.
А я, баба, скупа була,
Все Ніні казала:
«Чекай, доню, усе куплю,
Ще мало вторгувала…»
А тепер, моя Нінусько,
Я все це пригадала.
І так мені шкода, що я тобі
Все не купувала.
І так мені серце болить,
Пишу рядки й плачу.
Бо, чи я тебе, Ніночко,
Ще коли побачу?
А чи будемо ще разом
Ми спати лягати І ті казочки читати І ся цілувати.
І так мені тяжко стало За тобою, дитино,
І так болить мені серце,
Що мало не згину.
Як згадаю тебе й Юльцю,
Мої щирі діти,
То зразу вже б хотіла До вас полетіти.
Може, колись і прилечу,
Як буду здорова.
І як буде та grin-карта Моя вже готова.
А до того я тут буду Без вас сумувати,
Буду листи вам писати Та вірші складати.