УКРАЇНА, 33001, м. Рівне, вул. Соборна, бос 291, офіс 21, тел. +38 (0362) 26-10-01, info@rodfond.org

Феномен Олекси Дундича

2009

Що спільного між легендарним кавалеристом, хорватським воїном-інтернаціоналістом Дундичем, чий пам'ятник височить у Рівному вже 50 років, і рівнянами Лимичами — українцями хорватського походження? Вони є земляками — далматинцями!

Адже давній предок Лимичів — принц Елем був одним із засновників Поліцького князівства в Далматинській Хорватії. І тільки недавно стало відомо, що батьківська оселя Дундича також знаходилася в Далматинській Хорватії поблизу міста Імотські, за сімдесят кілометрів від родового гнізда Лимичів. Феноменальні здібності та спільність етнічного походження привернули увагу Лимичів до цієї неординарної людини.

Дундич народився 13 квітня 1896 року в селянській родині. Дванадцятилітнім хлопчиком потрапив в Америку до рідного дядька. Тут він побував у штатах Північної Америки, в Аргентині, в Бразилії, де був одним із відважніших ковбоїв. Там, у безмежних преріях і пампасах, могли й розвинутися феноменальні здібності вершника, що так блискучо проявилися пізніше, під час громадянської війни.

Після чотирьох років перебування в Америці на вимогу батька підліток повернувся в Хорватію і став працювати на батькових виноградниках, орати землю, виконувати інші селянські роботи. Обставини перших 16-ти років життя Дундича пояснюють, чому він не отримав навіть початкової освіти.

Під час Першої світової війни юнак-доброволець Дундич спершу потрапляє на французький фронт, а звідти — в Росію, на австрійський фронт. У боях під Луцьком Дундич, серйозно поранений в ногу, потрапляє в полон. При спробі втекти його ловлять, безжально б'ють і саджають у в'язницю. Тут він і дізнається про більшовицьку революцію в Росії. Чергова втеча з тюрми була вдалою, Дундич опиняється в Україні, на донецьких шахтах. Згодом відважний юнак стає організатором партизанського загону.

Після захоплення України німцями Дундич зі своїм загоном переправляється на Царицинський фронт і потрапляє до більшовиків, які його арештовують, проте товариші по загону здійснюють напад на тюрму і звільняють свого командира. Восени 1917-го в Росії було близько двох мільйонів військовополонених, весною 1918 року проводилася агітація та пропаганда по залученню колишніх військовополонених до лав Червоної Армії. Але у червні цього року виникає конфлікт між Дундичем і керівництвом інтернаціонального піхотного батальйону. На посаду командира висувається кандидатура Дундича, однак заповзятий кавалерист Дундич рішуче відмовляється від керівництва цим батальйоном. Більше того, він сам починає зманювати бійців у свій кавалерійський загін, який організовував за власною ініціативою.

З приводу цього інциденту була створена комісія, на засіданні якої приймається рішення виключити Дундича зі складу батальйону та Червоної Армії взагалі. Протокол засідання від 27 червня 1918 року є одним із перших відомих документів про Дундича. Ця справа була занадто серйозна і конфліктна. Протокол ведеться ретельно, саме у ньому зазначено справжнє ім'я Дундича — Іван! Однак найціннішим у цьому документі є підпис самого Дундича, який стоїть під протоколом. Це… три хрестика, нашкрябаних невмілою рукою. Виявляється, Дундич був неграмотний!

Тепер про прізвище Дундич. «Дундо» — типове далматинське слівце і означає воно «дядя». Можна припустити, що Дундич — не справжнє прізвище, а прізвисько — псевдонім (чи не від «дяді", до якого він їздив в Америку?). Розвіяний також радянський міф про його сербське походження та сербське ім'я Олеко. В Хорватії його звуть Олексою, адже там дізналися про його подвиги із радянських джерел.

У наказі по Кінній армії від 2 вересня 1919 року про призначення командиром бронепоїзда він зазначений як Іван Дундич. А от кінноармійці, незважаючи на його молодий вік, з повагою називали командира Іваном Антоновичем.

Дундич запам'ятався сучасникам як феноменальний кавалерист, чоловік зі справжньою левовою відвагою, який із презирством ставився до смерті і дуже любив життя. Тогочасні газети описують такий епізод. Під час бою на донській ділянці фронту Дундич майже один зітнувся з цілим ескадроном. Його оточують півсотні білих козаків. Безстрашний герой у лівій руці тримає шашку, в правій — револьвер, конем управляє ногами. Рубаючи противника шашкою „до сідла“, він одночасно мітко б'є наповал із револьвера. І в коротку мить кладе на місці 24 вороги! Решта у паніці відступає.

А от іще приклад зухвалої безстрашності Дундича, якому захотілося у всіх на очах викрасти санітарку. Розігнавши свого скакуна, він вривається вглиб неприятельських сил і серед білого дня хапає одну з дівчат білого загону і, посадивши її собі на коня, поривається назад. Але білі також не ловлять гав, і на сміливця накидається сила-силенна кінних противників. Однак, пересадивши полонянку собі за спину та прив'язавши її до себе ременем, Дундич використовує свій улюблений прийом — рубку лівою рукою і стрільбу правою — та кидається з левовою завзятістю майже на сотню своїх ворогів. Рубаючи і стріляючи направо і наліво, назад і вперед, він, безліч поранений, пробиває собі шлях до своїх. З дівчиною, яку він привіз, вони згодом стали великими друзями. Вона перев'язувала його рани, адже багато разів потім їй доводилося надавати допомогу надзвичайному воїну, який лише в одному бою міг отримати десятки поранень.

Усі подвиги Дундича подібні до відомих прийомів бойових мистецтв українських козаків-характерників. Інакше його феномен пояснити просто неможливо. Ймовірно, він мав особливі здібності психологічного впливу на людей. Мужнє обличчя Дундича із зовсім юною усмішкою приваблювало, його любили щиро і відверто. Люди зачаровувалися ним.

„Хто його може забути? Хто може порівнятися з цим буквально казковим героєм у хоробрості, у відвазі, в доброті, в товариській сердечності! Це був лев із серцем милої дитини“, — так тепер написано на його пам'ятнику. Загинув Олекса Дундич 8 липня 1920 року в бою з білополяками біля Рівного. Похований 24-літній герой з усіма військовими почестями у парку культури і відпочинку ім. Т. Шевченка, на той час — парку Любомирських. За польської влади, у 1927 році, прах безстрашного воїна було перенесено на міське кладовище — Дубенське, а влітку 1940-го, вже за радянської влади, прийнято рішення повернути його назад, на місце поховання у парку.

Після Другої світової війни проект надмогильного пам'ятника розробив відомий український скульптор Іван Кавалерідзе, але він не був встановлений. У 1947 році на могилі Дундича з'явився перший скромний постамент з червонозоряною будьонівкою та написом. І лише у 1959 році, півстоліття тому, могила набула сучасного вигляду — постамент із погруддям у бронзі та граніті (скульптор Л. Бізюк і архітектор В. Герасименко)

.

На жаль, погруддя з бронзи було викрадене весняної ночі 2002 року, і лише згодом — поновлене. У 2003 році „питання Дундича“ обговорювали міські депутати, на добровільні пожертви громадян на старому постаменті знову постав бюст полум'яного хорвата. До речі, й Знак роду Лимич з'явився у Рівному саме у 2003 році!

Цікаво, що дослідник роду Андрій Лимич, вивчаючи походження свого роду, дізнався, що прізвище Лимич означає „син волхва“. Це викликало зацікавленість козаками-характерниками, їх надзвичайними здібностями, які й пояснюють феномен О. Дундича з позиції сучасної енерго-інформаційної теорії.

Отже не випадково 2009 рік став для хорватського воїна-інтернаціоналіста роком пам'яті. Дивним чином відбувся збіг круглих дат — 50-ліття встановлення пам'ятника-погруддя і 20-ліття, з 1989 року, найменування проспекту іменем О. Дундича. Вшанування пам'яті легендарної людини є проявом нашої української європейськості та цивілізованості.

4 квітня 2009 року до могили свого земляка прийшли вклонитися представники роду Лимич із 17 областей України — голови регіональних осередків родинних організацій „Фонду роду Лимич“, котрі приїхали до Рівного на чергове засідання Великої Ради Роду. На стрічці корзини з квітами — напис: «Земляку-далматинцю Дундичу від роду Лимич».