Публікації

Лимич А. Тисячолітня історія роду Лимич. Літопис Бойківщини (ж-л). ЗСА – Канада - Україна, ч. 1/70 (81), стор. 3 - 11. Рік 2006.

Від родини – до роду, від роду – до нації!

Знакові зустрічі

Перше знайомство з головою Науково-культурологічного Товариства “Бойківщина” Любомиром Сікорою відбулося у листопаді 2001 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді лемків у Львові. Рід Лимичів представляли родинні організації з Рівненщини, Волині, Львівщини, Івано-Франківщини та Вінниччини. Дослідник і голова давнього українського роду Андрій Лимич з цієї високої трибуни розповів, як зацікавився походженням власного прізвища, згуртував рідних із 17 областей України та створив першу Всеукраїнську родинну організацію, до якої, на той час, увійшло понад дві тисячі рідних людей.

У черговому Родинному листі, такі листи надходять у кожну родину Лимичів двічі на рік, писалося: “Виступ Андрія Лимича викликав щирий інтерес усіх учасників лемківського форуму, а його подвижництво у відродженні родинної справи на державному рівні гідно оцінено головою ВТ “Лемківщина” Олександром Венгриновичем, головою НКТ “Бойківщина” Любомиром Сікорою, іншими громадськими діячами”.

Восени 2002 року НКТ “Бойківщина” відзначало своє 75-річчя. У Дрогобичі відбулася друга зустріч із Любомиром Сікорою, котрий познайомив нас з науковцями Ярославом Родевичем-Вінницьким, Павлом Чучкою, Петром Зборовським, дослідником роду Драго-Сасів Михайлом Височанським… Кожен з них, тим чи іншим чином, зіграв у дослідженні історії та генеалогії нашого роду певну роль, у результаті чого з’явились відомості щодо етимології прізвища Лимич та виникнення роду більше тисячі літ тому!

Тоді ж, у 2002 році, Андрій Лимич вступив до Бойківського товариства. Статут родинної організації передбачає вивчення історичного минулого нашого народу, відродження та піднесення духовних і культурних цінностей, розвиток родової, національної свідомості, співпрацю з іншими громадськими організаціями. Тому гостями ювілейних заходів “Бойківщини” знову були Лимичі, зокрема із с. Переможне Городоцького району, с. Опори Дрогобицького району, Дрогобича. На урочистому засіданні в Самбірському Народному домі Андрій Лимич вручив лідерові бойків Любомиру Сікорі вирізьблений з дерева родинний герб, підкресливши, що Лимичі є частиною українського народу, історія якого продовжує відтворюватися завдяки пошукам і дослідженням.

Втечі та переселення

За даними Київського державного історичного архіву Яков Лимич згадується 300 років тому як житель с. Гарячківка, звідки близькі предки Андрія Лимича /1/. Як відомо, раніше записи не велися. Крім архівних джерел глибоко вивчається історія Правобережної України. У книзі професора М. Г. Крикуна “Втечі на Поділля в І пол. ХVІІІ ст.” знаходимо: “ Великих масштабів набули втечі з Перемишльщини в кінці 30-х років ХVІІІ ст. У 1739 р. шляхта цієї землі заявляла, що від неї “за яких-небудь два місяці вглиб України… пішло геть 100 тисяч підданства з жінками, дітьми, волами”. Шляхта, звичайно, перебільшувала кількість втікачів, але не може бути сумніву у тому, що їх було багато. Причому, значна їх частина, напевно, осіла на Поділлі”. Відомо, що в 1699 році Туреччина повернула Речі Посполитій Подільське воєводство, на той час воно було надзвичайно спустошене і малолюдне, тобто потрібні були робочі руки селян. “… з Польщі в Україну, починаючи з ХVII ст. масами бігли селяни і міська біднота, особливо з південної Люблінщини, звідки “дорога” до Українського Поділля для біглих стала традиційною” /2/. За таких умов тільки посилювалося гноблення та полонізація населення України. Політика шляхетської Польщі призвела до того, що “… деяка частина сільського населення Правобережжя, українського за походженням, стала називати себе поляками” /3/.

Цікаво, що Андрій Лимич дослідив, що двічі, практично з однієї території, але в різні часи, відбулося виселення українського населення: “ з середини ХVIІІ ст. посилення феодального гноблення у Польщі супроводжувалося переселенням селян і міської бідноти зі східних воєводств – Жешувського, … Краківського й особливо Люблінського. Масове переміщення польського населення в Україну було викликане наявністю тут деяких свобод, ослабленням Речі Посполитої після приєднання України до Росії і поразкою Польщі у війні з Туреччиною” /4/ і після Другої Світової війни “ у зв’язку з урегулюванням кордонів між Радянським Союзом і Польщею був проведений так званий “взаємний обмін населенням”, внаслідок якого на територію України було депортовано з Жежувського, Люблінського та Краківського воєводства близько 500 тис. лемків – субетнічної групи українців. Крім того, у 1947 р. польські власті примусово переселили зі споконвічної батьківщини принаймні 300 тис. лемків у західні та північні воєводства” /4/. Таким чином, компактна етнічна територія українських горян фактично перестала існувати.

Рід Лимичів, без сумніву, є реально існуючим родом, на прикладі якого яскраво прослідковуються усі переселення селян за часів польського панування у ХVII – ХVIII ст. та радянського режиму – у середині ХХ ст.

У своїх “Спогадах” 80-річний Петро Лимич із Трускавця, батьки якого жили у колишніх селах Лікті та Дидьовій, а сам він близько 40 років вчителював у Хащові на Турківщині, пише: “Нас виселили в березні 1940 року. Ніхто не знав, куди везуть. Господарка у нас була досить велика: своя молотарка, олійниця. Мали 18 штук великої рогатої худоби з молодняком, пару коней. Щоб вивезти наше майно, треба було щонайменше 50 возів, а нам, як кулакам, дали їх всього чотири. Біднішим давали більше, а кулакові – досить. Який же батько був кулак? До 20 років служив у пана! В цей час багато людей їхало в Америку на заробітки, поїхав і батько після інциденту з паном. Там він одружився і разом із мамою там працювали 18 років. Трудились обоє чесно і наполегливо, берегли кожну копійку, бо знали, що вдома у них нема жодної батьківської спадщини. Як в одного, так і в другого, землі було мало, а сім’ї були великі, і цю землю поділили між тими, хто залишився вдома. Батько довідався, що в Дидьові продають землю з панського лану, бо пани програли лан у карти. Зібрав зароблені гроші і поїхав в Дидьову купувати землю. Купив він тоді 50 моргів землі, оформив як слід і знову повернувся до Америки продовжувати роботу. Після Першої світової війни батько із сім’єю повернувся з Америки, побудував хату і стайню окремо, почали працювати всі на своїй землі. Було нас всього 12 членів сім’ї: батько, мама, і нас – 5 братів і 5 сестер. Трудились всі – від малого до великого…” Було, розповідає він, що діди-прадіди називали себе карпатськими русинами. Та все одно більшість вважає себе бойками…

Підтвердженням цього є праці великого українського письменника Івана Франка, який часто бував у Дидьовій та Лікті. Його дружина Ольга Франко залишила безцінний для нашого роду етнографічний опис життя та звичаїв патріархальної родини Лимичів.


Вперед через минуле

Читаємо в оригіналі жіночий альманах “Перший вінок” за 1887 рік, виданий у Львові, в друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. У своєму описі “Карпатські Бойки і йіх родинне життя” Ольга Франко занотовує: “ Літом 1886 року лучилось мені побувать в горах Самбірського округа, в селі Дидьові ( та Лікті, – ред.) Турчанського повіту. Там мала я нагоду придивить ся народному житю, а особливо деяким звичаям, на котрі у нас досі звернено дуже мало уваги. Маю ту на думці житє великими нероздільними сімями, похоже на сербську задругу… Про той звичай Русинів, живучих в карпатських горах, згадують побіжно… О початку села Ліктя нема ніяких вірних переказів. Майже третю часть села займає родина Лимичів, котра ділить ся на три галузи: Огородників, Мельників і Муликів. Є перекази… що і Огородники і Мельники носять одну спільну назву Лимичів, значить, належать до одноі родини. Родина Лимичів є найбільше маюча в цілім селі. Локотські Бойки жиють великими сімями по дві або по три родини в одній хаті. Найчастіше буває так, що жиє отець, а при ньому два жонаті сини, або два жонаті брати, або оден жонатий син чи брат. По чотири родини в хаті не жиє нігде. І так напр. Лимичі Мулики жиють три жонаті брати в одній хаті. Найстарший Петро, має около 58 літ і четверо жиючих дітей; молодший Федьо має около 53 роки і також четверо дітей, а наймолодший Кость має 48 літ і двоє дітей. Всего в хаті, як бачимо, 16 душ… Ціла родина жиє в одній кімнаті. Все добро є спільне і ніхто з родини не має жадноі відрубаноі власности. Головою є отець, котрий має у всім повну деспотичну власть… Спільне родинне житє уважають Локотські Бойки святим заповітом свойіх батьків і дідів. “Наші батьки і діди так жили, і нам так казали”. А на послідок чи не дає той звичай задружного житя якоі небудь підстави до етнографічного зближення наших Бойків з Сербами і Хорватами, котрі, як звісно, вже в досить пізній, історичній добі вийшли зъ карпатських гір до своєі новоі вітчизни?”… Цей невеликий уривок з опису Ольги Франко заслуговує на пильну увагу, тим більше, що відомості про історію роду постійно доповнюються новими знахідками.

Цілковитою несподіванкою кінця 2003 року стало повідомлення професора Павла Чучки про те, що в Хорватії мешкають Лимичі у 30 населених пунктах, і лише дорослого населення на прізвище Лимич (Лемич) там є до 400 чоловік… Саме через це виникла ідея звернутися до найбільших європейських національних бібліотек із проханням повідомити про наявність або відсутність у словниках прізвища Лимич. Із Німецької національної бібліотеки Франкфурт-на-Майні надійшли ксерокопії документів, де описана хорватська округа Поліца, а також – деяка інформація з посиланням на Юридичний збірник у ХV ст., до якого включено прізвище Лимич. До того ж, нам порадили звернути увагу на працю Б. Д. Грекова “Поліца”, видану у Москві у 1951 р. У першій главі читаємо, що існує легенда, яким чином засновано провінцію Поліца. Її утворили три сини хорватського короля Мирослава – Елем, Тишимир і Крешимир, котрі вимушені були шукати в горах притулок. Саме від Елема і виникло хорватське плем’я Лимичів. Згодом Поліца перетворилася у республіку і створила свій “Поліцький Статут”, який передовсім є Кодексом законів і надзвичайним пам’ятником слов’янської давнини. Цей Статут неодноразово згадує Лимичів як представників знатного прізвища, котрих постійно обирали суддями та прокураторами…

Повернення до історичного дому

У жовтні 2000 року Андрій Лимич уперше привів свій рід на історичну батьківщину – в колишнє карпатське село Лікоть, поруйноване 60 літ тому. Понад 300 рідних були учасниками Першого родинного з’їзду, і не випадково неподалік залишків фундаменту зруйнованої церкви Архистратига Михаїла дивом збереглася одна-єдина могильна плита з написом: “Лимич-Мулик”! З того ж часу височить тут перший родовий символ “Корінь роду Лимич”, який привернув увагу не тільки українців, а й поляків. Дзвін, що увінчує його 5-метрову колону, мелодійно скликає Лимичів на щорічне відзначення Свята Воскресіння роду, яке традиційно відбувається у перших числах жовтня.

Минулого ж, 2004 року, під час проведення на Бойківщині Другого Всеукраїнського з’їзду роду Лимич, у Лікті знову побував великий гурт Лимичів, місцевих жителів і гостей. Серед них – і бойківський голова Любомир Сікора. Йти до Ліктя від села Боберка дві години багатьом довелося пішки, хоча Боберський сільський голова Анатолій Біжик запрошував проїхатися своїм “всюдиходом”. “Пішки – безпечніше!”, – зауважив лідер Бойків, враховуючи круті гірські дороги та схили. Першого ж дня з’їзду всі збиралися у с. Розлуч Турківського району на гірськолижній базі “Бойківчанка”, велике родинне віче проходило у залі бази відпочинку “Джерела Карпат”.

“Коли ми вітаємо своїх гостей, – звернулася до родини Лимичів Марія Височанська, – то кажемо: “Слава Ісусу Христу!”. Знаю, що вогник пошуку свого коріння запалює п. Андрій у багатьох душах. Мені теж захотілося відшукати свою родину, хоча родина теж доволі велика, бо я з родини Білинських, по чоловіку – Височанських. Присутній тут дослідник родоводу Драго-Сасів Михайло Височанський знає його історію. Хочу щиро подякувати п. Андрію за велику дослідницьку працю, за те, що він організував свій рід укотре приїхати на рідну землю. Тут кожного огортає тепло карпатських гір, сповнює свіже повітря нашого карпатського краю… Раз у чотири роки Турківщина радо зустрічатиме всіх на рідній землі…”

Петро Косачевич зачитав текст вітальної грамоти: “Голові громадської організації “Всеукраїнський фонд роду Лимич” п. Андрію Лимичу. Регіональний координаційний центр з підготовки та проведення Першого Світового Конгресу Бойків при Турківському районному Товаристві “Бойківщина” щиро вітає учасників Другого з’їзду громадської організації “Всеукраїнський фонд роду Лимич”. Тут, у центрі бойківської землі, зичимо Вам добрих успіхів у Вашій благородній справі щодо розбудови Української незалежної держави. Бажаємо усьому родові Лимичів і учасникам з’їзду міцного здоров’я, довголіття, сімейного благополуччя, веселого настрою, постійно зберігати і примножувати історичне коріння родини Лимичів, що збагачує палітру родоводу Українського народу.”

Пригадалися й слова Любомира Сікори у с. Гарячківка 2003 року при відкритті другого родинного символу “Доля роду Лимич” – на честь 300-літнього переселення частини Лимичів з Карпат на Поділля: “ Я представляю тут край, який зветься карпатським краєм, тисячу чи дві тисячі років тому, який займає етнокультурний простір між Дунаєм і Дністром, народ якого започаткував те, що зветься нині українським слов’янським світом. Тут, на цих землях прожило, поклали голови тисячі наших братів, батьків і дідів – предків. Я хочу привітати вас, тому що цей етнокультурний, національний простір, в якому ми замешкуємо, в якому утверджуємося сьогодні, значно більший – ми утверджуємо рід як національну одиницю, яка є не тільки в Божій структурі, але й в земній, так би сказати, кесаревій структурі, на якій повинна будуватися вся наша національна культура, національна ідеологія. Я щиро вітаю вас від усієї душі, щоби цвіли, любилися і розмножувалися. Слава Україні!”.


Прізвище – код людини

Найвлучніше про це сказала науковець зі Львова Ірина Фаріон: “ Я знаю, з чого почалося це дивовижне дійство – з малесенької крапочки, яка вибухнула сьогодні галактикою. Ця крапочка – прізвище Лимич. Цей чоловік зрозумів, що прізвище – вмістилище цілого роду, код нашої нації, наш духовний паспорт. Якщо ми здатні прочитати власне прізвище, ми здатні прочитати сутність свого народу. Знак “Доля роду Лимич” заглиблений не так в минуле, як в майбутнє. Прізвище – це оберіг, під яким ми перебуваємо протягом життя. Із власного імені та прізвища обов’язково виростає єдине найдорожче ім’я – Україна”.

Там, у Гарячківці, виступив і відомий український письменник Михайло Слабошпицький: “У нас є приклад пробудження родової пам’яті, отже й пам’яті національної. Герой художнього твору сказав так: “ Без мене одного історія мого народу не буде повною”. А тут відроджується історія цілого великого українського роду, цілої великої клітини українського народу. Воістину тільки подвижники, як Андрій Лимич, можуть подати для нас приклад того, аби ми задумалися, хто ми, звідки ми, навіщо ми і куди наша дорога веде.”

А дорога кличе вперед, вперед через минуле. Третій родовий символ “Знак роду Лимич” встановлено у Рівному у 2003 році – на ІІІ річницю Свята Воскресіння роду. Мабуть, саме тут і слід зазначити, що ідея всіх трьох родових символів виникла несподівано навіть для самого Андрія Лимича восени 2001 року. Міркуючи над мапою України, він з’єднав суцільною лінією три історично важливі для роду населені пункти – карпатське село Лікоть, волинське місто Рівне і подільське село Гарячківка – вийшов прямокутний рівнобедрений трикутник з вершиною – Рівне! На табличці біля цього родинного символу написано: «Пам’ятний знак роду Лимич встановлено на відзначення давнього українського роду, котрий досліджено до 12 коліна, він збирає в коло 2000 людей з 17 областей України. На історичному віче у Рівному в 2000 році відновлено родинний зв’язок через три століття і створено першу в Україні родинну організацію, затверджено герб, гімн і молитву роду Лимич. Цей рід – приклад відродження українських родин. Від родини – до роду, від роду – до нації!».

І справді, діяльність родинної організації відповідає духу української національної ідеї, яка усвідомлена як цінність усіх малих сімей, згуртованих у рід – носія давніх звичаїв і національних традицій. Андрій Лимич переконаний, що його рід здатний багато дати для України, не очікуючи нічого взамін. 4 роки назад започаткована акція – таїнство кровного єднання – безкоштовна здача донорської крові як самопожертва заради роду, народу і майбутнього.

У жовтні 2004 року на бойківській землі, у колишньому с. Лікоть, Андрій Лимич сказав: “За Божою волею нам дано відновити не тільки свою українську історію, але й усю попередню історію роду, зібрати рідних людей в одну велику громаду, сповнити всіх Святим духом предковічного єднання. Боже благословення дійде до всіх українських родин, усіх родів, як і до нашого. Кажуть, Україна відроджується. Так, хоча це слово більше підходить до матеріальної сфери. Для того, щоб відроджувався рід, мабуть, не потрібно громадських зусиль, це відбувається природним шляхом, а от дух роду має воскреснути! І заради ще більшого піднесення духу ми щороку будемо приходити сюди, на Бойківщину, до свого історичного джерела”.

І кожний із нас упевнений у стійкому відродженні духу усієї України, омріяної у піснях і легендах, у наших душах на Майданах і площах, і за яку молиться перед Богом увесь рід на прізвище Лимич.

Використана література:
1. ЦДІА у Києві, фонд 224, оп.1, д.№246, л.7.
2. М.Г.Крикун. Втечі на Поділля в І пол. ХVІІІ ст. Вісник Львівського держуніверситету ім. І.Франка, історична серія, випуск 3, 1965, с.63.
3. В.А.Маркина. Крестьяне Правобережной Украины. Конец ХVІІ–60-е годы ХVІІІ ст. Київ, 1971, с.153.
4. В.І.Наулко. Розвиток міжетнічних зв’язків в Україні. Київ, “Наукова думка”, 1975, с.37. 5.
5. В.І.Наулко. Культура і побут населення України. Київ, “Либідь”, 1993, с.35, с. 260.
6. П.Л.Лимич. Спогади. Трускавець, 2005 р.
7. О.Франко. Карпатські Бойки і йіх родинне життя. “Перший вінок”, 1887 р. (Річник Товариства Карпатського “Плаї”, 1994, с. 68).
8. Б.Д.Греков. Полица, Академия наук СССР, 1951 г., Москва, с. 5.
9. Виступи під час відкриття родинних пам’ятних знаків, з’їздів роду Лимич.
«Літопис Бойківщини» (ЗСА – Канада – Україна), 2006, с. 3 – 11.
Фото автора: Андрій Лимич вручає герб роду Лимичів Любомиру Сікорі.

Новини сайту

Дорога родино!
Просимо надсилати матеріали для розміщення на сторінці
http://www.rodfond.org
або пропозиції по зміні сторінки на FOND_RODU_LIMICH@ukr.net